Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
працюють на такі дурниці!
– А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?!
– зарепетувала вона.
– То хіба обов’язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і… і
дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в’язниці, - то, прошу, поширюй ці плітки по
всьому місту!
Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:
– Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз - потім…
колись?..
–
– Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих
виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони
мріють одружитися, стати квочками… Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона
мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.
Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку
змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім -
література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний
вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди
знадобиться.
Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний
характер.
*
– Не розумію… - промовив лікар, - навіщо вам це було потрібно?
– Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, - задумливо відповів пан
Вітольд.
– Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого коштувало - в
нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези.
Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет - один із предметів, які я
викладав в університеті, - «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав
досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.
– Вона про це здогадувалася?
Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив знову, голос його втратив
упевненість.
– Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше
відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було
так), я відштовхнув її по-справжньому.
А потім уже нічого не можна було повернути.
Але краще за хронологією…
…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою
із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й
роззявленим ротом - часом дошкульною,
ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося
шістнадцять, і потім, коли вона вже стала зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було
доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про
одруження).
У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить
слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто
метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки - за допомогою цього
суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,
застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і
дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-
якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона
почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати
їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники - нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому
гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній
вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або
визнання за кордоном.
– Що ж, - усміхаючись казала вона, - доведеться писати англійською!
– Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, що говориш. Краще займися чимось
справді корисним
– Це ти не розумієш, - заперечувала вона, - слова падають на мене, як сніг, злива чи
каміння - мені потрібно їх записати.
Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що
вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з
того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми
літературним вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.
Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього
ставало прикро, а вона здається, втішалася з цього.
Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не
відчиняв. Мучився від того, але - не відчиняв. У мене було виправдання: часи
змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаве жити, кар’єра моя пішла вгору. Я