Двоє над прірвою
Шрифт:
Він мав років шістдесят, але був, як і дружина, рум’янощокий, з молодим блиском у сірих допитливих очах. Залишки чуба на голові, вуса і клинцювата борідка відливали чистим сріблом і ще більше відтіняли здоровий рум’янець щік. Його міцні робочі руки спокійно й твердо лежали на колінах, а сам він подався наперед, ніби хотів уважніше роздивитися своїх гостей.
— Ну, що, братику, товаришу Смольников, відвоювався? — раптом спитав холодно, вдивляючись суворо у вічі капітанові. — Чи як розуміти твоє повернення в Київ? Га?
Смольников був
— Чому про це питаєш, Якове Петровичу?
— А про що інше зараз питати можна? Іде ж війна! А тебе, братику, я бачу ось тут, у цивільному. Без зброї… І кого ж — кадрового військового!.. Здається, хто-хто, а ти мав би там бути! — І старий непевно махнув кудись рукою.
— Серцем я там, дорогий мій Якове Петровичу, — усміхнувся Смольников.
— Серцем, серцем! — сердито буркнув старий. — Тут не серцем треба, а кулаком або чим-небудь міцнішим… Ось так, братику!
Слівце “братику” у нього, видно, було звичною примовкою, бо без нього він не міг обійтися.
Смольников усміхнувся ще ширше і, нагнувшись наперед, поплескав господаря по плечі.
— Пізнаю своїх!.. Але не бурчи, старий буркотуне! Повір, не для того я прийшов до Києва, щоб вислуховувати твої дорікання! І я радий, що не помилився, звернувшись у важку хвилину по допомогу саме до тебе… Адже ти допоможеш нам? Чи не так? Будемо відверті, як старі друзі!
Яків Петрович розгладив сріблясті вуса, примружив очі, а потім беззвучно засміявся.
— Гм, ось ти як говориш, братику… А я, старе опудало, подумав було про тебе, що ти скис! А ти, бачу, залишився такий, як і був. Твердий!
— Безперечно! Як же можна інакше? Зараз ми собі не належимо.
Старий посерйознішав.
— Як же ви сюди прибилися? Звідки?
Йому, видно, не терпілося дізнатися про все. І Смольников розповів, де воював, як був контужений і потрапив у полон і як там, у страшній Хорольській ямі, придбав собі сина і втік з ним на волю. А в Київ прийшов тому, що, по-перше, хотів дізнатися, чи евакуювалася сім’я, а по-друге, це місто для нього рідне, велике і в ньому так само легко загубитися, як і в лісі… А потім і розвернутися.
Останнє слово не сподобалося Якову Петровичу. Він скривився.
— “Розвернутися”! Це тобі, братику, не на току, де можна із ціпом розвертатися, як тобі заманеться! Тут спробуй розвернутися— відразу потрапиш у Бабин яр!
— У Бабин яр?
— Атож. Там кожного дня розстрілюють… Кажуть, уже близько ста тисяч полягло. Киян і некиян. Хто туди потрапив — не вертається… Так що розвертатися треба обачливо!
— І я так думаю. Якщо продавати життя, то якомога дорожче… До речі, у місті, напевне, існує підпілля. Нам би зв’язатися…
Смольников запитливо глянув на старого, але той заперечливо похитав головою.
— Чого не знаю, того не знаю. Відомо тільки, що німці лютують. — Яків Петрович вийняв з комода аркуш. — Ось гляньте.
Це було чергове оголошення коменданта міста. В ньому писалося:
“Дедалі частіші в Києві випадки підпалів і саботажу
— Звіряча жорстокість! — стиснув кулаки Смольников. — Ти, Якове Петровичу, збережи цей листок і всі інші подібні, які потраплять тобі до рук! Приховай!.. Наш народ ще пред’явить рахунок фашистським варварам, і йому пригодяться такі документи! А минеться лихоліття — хай діти наші й онуки пам’ятають, що таке фашизм!
— Приховаю! Все приховаю — аж до приходу наших, — відповів старий бакенщик, обережно складаючи папір і ховаючи в шухляду. — Такі документи не повинні щезнути безслідно!
До кімнати з каструлею вареної картоплі і мискою солоних огірків зайшла господиня, і розмова обірвалася.
— Прошу. Чим багаті — тим і раді… А тим часом і самовар закипить, — сказала стара.
Кілька днів я відпочивав, насолоджуючись теплом, спокоєм і почуттям ситості. А Смольников зникав уранці й приходив по темному, якраз перед комендантською годиною. Шукав знайомих і зв’язків. Однак повертався ні з чим, похмурий, пригнічений, злий.
— Ніде і нікого, — сповіщав коротко. — А що робиться в місті — просто жах! Сьогодні бачив, як повісили трьох молодих хлопців, а на груди кожному почепили фанерні дощечки з написом: “Саботажник”. Люди шастають по вулицях, мов тіні, озираючись. Ніхто не впевнений, виходячи з дому, чи повернеться назад, а чи його схоплять як заложника і пошлють на шибеницю.
— Що ж робити? — спитав я, коли ми залишилися наодинці.
— Передусім треба влаштуватися на роботу, щоб легалізувати своє проживання в місті. А по-друге, щоб не об’їдати наших гостинних господарів.
— Отже…
— Отже, треба йти до Ціммермана… Якщо тебе візьме на службу, а мені допоможе влаштуватися водієм автомашини, то це буде просто прекрасно. Транспорт у руках — велика сила!
— Але ж я не хочу бути перекладачем! — вигукнув я. — А саме таку службу він обіцяв мені.
Смольников замислено подивився на мене. Мабуть, як на мої роки, я виглядав не зовсім солідно: худий, аж синій, з темними колами під очима, з кучмою давно не стриженого волосся на голові.
Голос його прозвучав твердо:
— І все ж ти підеш на таку посаду, якщо тобі запропонують!
Я розгубився, бо не ждав такого.
— Щоб я, льотчик… А як же люди будуть дивитися на мене? Що наші скажуть, коли повернуться?
— Я розумію твої почуття, друже, — лагідно промовив Смольников. — Але зараз наша особиста доля і наші почуття — ніщо в порівнянні з долею Батьківщини! Тисячі людей кожного дня віддають життя. Тож ми не повинні задумуватись над тим, що на нас чекає. Головне — принести користь, хоч невелику допомогу Вітчизні в її смертельній боротьбі з ворогом, а там — хай буде, що буде!.. Ми підемо на службу до ворога, щоб дошкульніше його бити!