Двоє над прірвою

Малик Владимир Кириллович

— Ти був старанним учнем?

— Так, мені легко давалася німецька. Я люблю цю мову. Моїм учителем був німець.

— І літературу знаєш?

— Безперечно. Люблю Шіллера, Гете, Гейне… — Останнє ім’я вирвалося у мене мимоволі. Я помітив це, але пізно.

Гольбах скривився.

— Ну, Гейне приплів ти сюди даремно… Це єврей…

— Але ж він геніальний поет! Пам’ятаєте його айн фіхтенбаум штет айнзам?.. Сосна стоїть одиноко.

Штурмбанфюрер скривився ще дужче, але голос його був лагідний.

— Не будемо сперечатися. Справді, у нього, мабуть,

є кілька вдалих віршів, що подобаються ось таким недосвідченим читачам, як ти, але він ворог Третього рейху, і його твори несумісні з німецьким духом націонал-соціалізму. І вони згоріли на вогнищах разом з писаниною інших ворогів рейху!

Я прикусив губу. Знайшов перед ким захищати Гейне!

Гольбах розцінив мою мовчанку інакше.

— Зрозумів?

— Зрозумів.

— От і гаразд… Ти, бачу, хлопець тямущий, і Ціммерман швидко вивіє з тебе шкідливий дух юдо-більшовизму…

— Яволь, пане штурмбанфюрер! — відгукнувся Ціммерман. — Дозвольте зачислити його на службу?

— Так, гадаю, цей юнак підійде тобі краще, ніж який-небудь старий хитрун… Тут хоча б видно все нутро. А німецьку він знає досконало.

— Дякую, пане штурмбанфюрер. А цей шофер? Жду вашої санкції.

Гольбах перевів погляд на Смольникова.

— На яких машинах їздив?

— На “емці”, на ЗІСі, на “газику”.

Я швидко перекладав.

— Німецьких марок не знаєш?

— Не доводилося їздити. Але будьте певні — опаную…

— В Червоній Армії служив?

— Ні, мав звільнення по хворобі.

— Це добре. А працювати хочеш?

— Хочу. Ми люди робочі. Як же без роботи? Та й їсти щось треба…

— Маєш рацію. Великонімеччині потрібні робочі руки. Працюй — і вона оцінить твої старання.

Смольников злегка вклонився, жодним порухом лиця не проявляючи справжніх думок і почуттів.

— Все. Можете йти! — кинув Гольбах.

Ми вийшли. Гадаючи, що шарфюрер іде слідом за нами, я не причинив дверей, і з-за них долинув сердитий голос штурмбанфюрера:

— Ціммерман, ці люди — не те, за що ми одержуємо гроші! Вони, безперечно, теж потрібні, але тільки як груба робоча сила для хатнього вжитку… А ми повинні підібрати людей для виконання особливих завдань: сьогодні я розмовляв по прямому проводу з Берліном, і полковник Штольце заявив, що ми тут ніякого чорта не робимо, облежуємо боки! Що коли найближчим часом не підберемо сотню чоловік, то він пошле нас на фронт! Ось як!.. Ясно?

— Яволь!

— Отже, за роботу! Знову зв’яжися з київським та Дарницьким таборами. Цвеккер поїде в Умань, а Вольф — у Хорол. До Нового року ми повинні дати сто чоловік. Інакше, Ціммерман, я влаштую тобі довготривале відрядження в зимові окопи на Дінці… Ти мене зрозумів?

— Яволь, гер штурмбанфюрер!

Підійшов вартовий, причинив двері, і я перестав чути подальшу їхню розмову.

Ціммерман вийшов від Гольбаха похмурий, заклопотаний.

— За мною! — кинув коротко.

Спустившись вузькими сходами на перший, напівпідвальний поверх, поминув невелику залу, де за канцелярськими столиками кілька дівчат-німкень

цокотіли друкарськими машинками, і в кінці напівтемного коридора відімкнув низькі двері.

— Заходьте!

Це був, як стало зрозуміло з першого погляду, його службовий кабінет. Нічого зайвого. Двоє заґратованих вікон, високий металевий сейф, стіл, крісло, телефон, диван, стільці, вішалка, на підвіконні — графин з водою, а на протилежній від столу стіні — адміністративна карта України.

— Сідайте!..

Ми сіли.

Ціммерман, не роздягаючись і не скидаючи з голови кашкета, відімкнув сейф, дістав два невеликі бланки з печатками і підписами, сів до столу, взяв ручку.

— Папери!

Ми подали посвідчення. Ціммерман повертів перед очима, прочитав уголос по складах, як людина, яка щойно навчилася читати:

— І-ван Гри-го-ро-витш Бу-ля-то-витш… Во-ло-ди-мир І-ва-но-витш Бу-ля-то-витш… Гут!

І почав писати.

Ми полегшено зітхнули, бо переступили дуже важливий для нас поріг.

А я при цьому відзначив у думці, що німці, поряд з нелюдською жорстокістю і педантичною пунктуальністю та не менш фанатичною вірою у німецьку зверхність над іншими народами, часто-густо проявляють незрозумілу легковажність, якої не допустив би жоден радянський командир чи більш-менш освічений і досвідчений простий радянський громадянин. Чому це? Може, так увірували в свою силу й непереможність? Чи почуття тієї зверхності над “унтерменшами”, тобто “недолюдьми”, як багато хто з них називав слов’ян, засліпило їм розум?

Як би там не було, випадкова зустріч у поїзді стала у великій пригоді і під час розмови з Гольбахом, і ось тепер, при видачі таких важливих для нас окупаційних документів.

Ціммерман витер картатою хустиною спітнілого лоба, налив повну склянку води і, одним духом випивши її, сказав:

— Ці документи — кенкарти — дають вам право на проживання в Києві і вільне ходіння по місту вдень і вночі. Бо така буде ваша робота… Тебе, старий, я зараз підкину на хлібозавод — там уже жде машина. А твоє, юначе, місце роботи тут, через коридор, двері навпроти… Все зрозуміли?

— Зрозуміли.

— Жити будете… — він назвав адресу. — Там є вільна квартира, що числиться за нашим відомством. Ось вам талони на хліб та інші продукти, а також гроші в рахунок майбутньої зарплати. Розпишетесь потім, бо зараз ми поспішаємо… І вважайте, що вам у житті поталанило!

Він поклав на край столу тугу пачку радянських десяток і жмут різнобарвних талонів. З грюкотом відсунув крісло, підвівся.

— Все. Поїхали!. Час не жде!

Швидко вийшли на вулицю, сіли в “опель”. Заклопотаність не сходила з обличчя Ціммермана. Від природи любитель поговорити, він тепер уперто мовчав, міцно тримаючи руками кермо і не зводячи очей з дороги. Місто, здавалося, вимерло — лежало під снігом зруйноване, похмуре, мовчазне. Над Хрещатиком кружляли зграї вороння. Поодинокі перехожі, забачивши машину, злякано озиралися і при першій же нагоді завертали за ріг чи в під’їзд найближчого будинку.