Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Але найбільший талант стосувався всього собачого. Якось дід Іван подарував мені чорного пса. Ну, «подарував» — гучно сказано, просто приніс цуценя, посадив у дворі на ланцюг і сказав: «Максиме, ось тобі Мухтар!» На рідкість добрий і мудрий пес, я багато чого від нього навчився, значно більше, ніж від деяких шкільних педагогів. Такий справжній і такий веселий, його мухтаряче життя видавалося настільки безтурботним і правильним, що я заздрив псу всіма силами дитячого серця і... мріяв стати собакою. Час від часу я доходив у заздрощах до того, що відв’язував Мухтара і вкладав у своє ліжко, а сам прив’язувався на ланцюга і лягав коло будки. Так що насправді автором ідеї того відомого перфомансу, який лякав і забавляв усю Європу в дев’яностих роках, є ваш покірний слуга. Коли я вперше зустрів діда Івана веселим гавкотом на ланцюгу, він розсміявся, коли я це зробив удруге — замислився. І наказав прабабці Євдокії пильнувати мене, але та не встигала;
Ще одна моя звичка, яка наводила на близьких жах, — іти, куди ведуть очі. Не знаю, що на мене часом находило, але я міг іти хтозна-куди, не помічаючи дороги. Я йшов і думав про щось своє таємне, про щось мріяв, а коли нарешті повертався з небес на землю, то опинявся на залізничному містку, по якому раз по раз проносилися великі гучні потяги, або посеред лугу поміж колгоспних коней, або на крутому урвищі річки — спокійно сидів і бовтав у повітрі ногами, спостерігаючи, як тече вода. Мене лякали циганами, і це на певний час давало очікувані результати — я боявся, що мене «забере табір», тож грався біля двору і слухався бабусь. Потім я зрозумів, чого боялася бабця — своїх спогадів: під час голоду дітей, що заблукали, часто вбивали і з’їдали.
Мухтара, коли він став зовсім старий, застрелив на прохання діда сусід-мисливець — щоб не мучився. Ми поховали пса під берегом річки, за городом. Жорстока і несправедлива смерть — я все бачив на власні очі і ще й тепер пам’ятаю і постріл, і останнє скавчання свого старого чорного друга.
Зрештою, дід збудував новий дім. Великий, найбільший на той час у селі дім із червоної цегли, на дві груби, чотири кімнати, з великою кухнею, коридором, коморою, навіть із перспективою балкона на горищі. Проте мені й без балкона там подобалося. На горищі лежало повно книжок (дві величезні старі скрині), газет (дід виписував, окрім «Правды» і «Сільських вістей», ще й «Літературку») та журналів (дід віддавав перевагу «Роману-газеті»). Валялися там в очікуванні зими (папером розпалювали грубу) й іноземні журнали — кольорові, красиві, зі смішними карикатурами, інколи я навіть натрапляв на фотографії оголених дівчат. Журнали лишав батько, він часто, як для радянської людини, їздив за кордон на наукові конференції. Журнали з карикатурами і фотографіями — ню, мабуть, були для мене єдиним зиском з батькових подорожей, але я не переймався: життя і так напрочуд прекрасне! До того ж на горищі стояв цілий чувал маковиння, я їв його жменями, хоча бабуся й попереджала, щоб я не дуже-то й налягав: тепер-бо я розумію чому... Хіба є на світі для допитливого підлітка щось краще, ніж посеред спекотного літнього дня всістися у затінку на драбину, звісивши ноги, і читати яку-небудь пригодницьку книжку або роздивлятися голих тіток у журналі, час від часу кидаючи до рота щось смачне?! Враховуючи, що прямо знизу, під ногами, рясно росла малина, а трохи далі — сливи, яблука, груші, вишні...
Дід пишався власним творінням. Потинявшись доволі по світу і поживши у приймах, він нарешті отримав власний дім, власноруч помацавши і поклавши чи не кожну цеглину у його стіни. Що це таке — мати власний дім, я зрозумів пізніше, бо поки ти малий і займаєш не так уже й багато місця, тобі скрізь раді. Та з часом життєвий простір розширюється, потреби вимагають усе більшої і більшої площі й свободи, тож хтось стає зайвим. Я пожив у всіх дідів і бабів, у батька, у матері, і скрізь казали, що я можу почуватися, як удома, але скрізь я був як у гостях. Майже все життя я не знав, куди притулитись і тинявся по чужих кутах, які марно робили вигляд, що рідні...
Та чудовий дім із маковинням на горищі невдовзі довелось продати. Дід Іван і баба Уляна раптом вирішили переїхати під Київ, ближче до сина, тобто другої сім’ї мого батька, на початку лютого 1986 року, — а в ніч із 25 на 26 квітня вибухнула Чорнобильська АЕС. Тож хата, яку купили під Києвом за чималі гроші, віддавши майже всі заощадження, миттєво стала коштувати копійки — усе лайно з атомного реактора пролітало над їхнім городом, радіацію несло на північ та захід. Зате наш дім, великий красивий будинок із червоної цегли, який дід продав дуже скромно
У новому селі дід пішов працювати звичайним ковалем. Місцеві казали, що кращого коваля в колгоспі ще не було. Коли і де дід навчився цієї справи, ніхто не знав. Чому він не пішов на пропоновані керівні посади, чому став ковалем, а не головним агрономом? Після переїзду дід Іван сильно змінився, наче почав жити зовсім інше життя: мало з ким спілкувався, кращим його другом став невеликий, але дуже кмітливий пес Барсик, який рвав на шматки всіх навколишніх собак, від сусідської дворняги до заїжджого добермана. Улюблений фінт Барсика — незалежно від габаритів супротивника вгризатися тому в шию і бовтатися там, аж доки перелякані господарі не відтягнуть його геть. Барсик був непереможним і дуже сентиментальним песиком. Коли дід Іван невдовзі помер, якраз на Великдень, Барсик рівно сорок днів ходив до могили, рив лапами землю і по-собачому плакав. А на сорок перший день зник, більше його ніхто не бачив. Скоро померла і баба Уляна, і нещаслива хата спорожніла...
Тепер, сидячи на даху і тримаючи у руках пульт, тобто, можливо, що і свою смерть також, я із сумом думаю і про тих, кого люблю сам, і про тих, хто любив мене. Хіба могли вони навіть уявити, що я здатен на таке? Навряд чи. Мої дідусі і бабусі — добрі, щирі люди, які прожили важке життя, але жодного разу їм не спала в голову думка когось убити просто так, для розваги, з якихось незрозумілих філософських міркувань. Зате така думка спала в голову мені. Чому? Де шукати відповідь на це запитання: в якому часі, в якому тисячолітті, в чиєму ще житті, крім мого?
Якщо людині надано право давати життя, то, суто з арифметичної логіки, повинне бути право і забирати життя. Той, хто може додавати, повинен мати право і віднімати. Той, хто ділить, повинен мати право множити — і навпаки. У мене є син, тобто одній людині життя я дав, значить, я маю повне право і забрати життя в однієї людини. Є й така теорія, таке виправдання вбивства. Навіщо збільшувати кількість людей на планеті? Їх і так забагато.
4. Нобелівська премія у спадок
У дев’ятому класі загальноосвітньої школи я вирішив вести персональний щоденник. Цей намір я пояснив сам собі дуже просто і одразу скромно записав таке: «Усі великі люди вели щоденники. От і я вирішив». Наступного ранку я дуже сміявся з цієї фрази. На тому щоденник і закінчився.
Мій батько мріяв отримати Нобелівську премію з біології. Точніше, він казав, що рано чи пізно отримає її — як тільки зробить відкриття, над якими цілі дні працював у лабораторіях НДІ. Він досліджував клітини і мріяв запустити час у зворотному напрямку, тим самим вирішивши проблему безсмертя людини. Мені важко сказати, чи був батько видатним науковцем, але він точно був видатним мрійником і типовим представником української інтелігенції, яка вечорами на кухнях під горілку тихенько лаяла радянську владу. «Ну, а якщо я не встигну, то «нобеля» повинен отримати ти!» — жартував він. «Обов’язково з біології?» — питав я. «Інших шансів у тебе немає!» — сміявся батько. Але тут він трохи перебільшував — у мене взагалі немає ніяких шансів. Я обрав зовсім інший шлях, який і привів мене сюди, на дах. А «нобеля», як і будь-яких інших премій, за тероризм не дають. А дарма! Мені лишилося жити небагато, можливо, кілька хвилин, тому батьківський заповіт про «нобеля», гіпотетичну Нобелівську премію я передаю далі у спадок, тепер — синова черга. Хай це стане родинною справою, родинною метою — отримати «нобеля». І хай це ніколи не здійсниться, та людина велика саме у своїх намірах — так казала моя викладачка фізики, і я з нею погоджуюся, тож наша невинна забава з премією — лише частина гри під скромною назвою «життя»...
З молодшою сестрою, дванадцятирічною Євгенією, я познайомився лише біля труни батька. Женя хустиною витирала сльози, мала й худа, видно, що життя її не дуже пестило. Мій рідний по батькові молодший брат стояв поруч, поглядаючи спідлоба. «Вона наша сестра. Не треба на неї сердитися за це. Євгенія ні в чому не винна, вона така ж, як і ми», — сказав я. З такою ж похмурістю я міг би все життя дивитись і на нього, свого молодшого брата: ситуація аналогічна — колись батько розлучився з моєю матір’ю і одружився з його. А майже через двадцять років він розлучився і одружився з майбутньою матір’ю Євгенії. Тепер усі три дружини батька стояли поруч і плакали. Вони нагадували генералів, які прийшли віддати шану за відвагу і воїнську звитягу головному ворогу, з яким воювали довгі роки, хоча без цього затятого ворога вони ніколи б не отримали ні своєї слави, ні своїх нагород, ця безкінечна війна з ним і була сенсом їхнього життя. І от тепер він помер, і війна скінчилася... Вони стояли поруч, такі рідні одна одній — смерть узагалі об’єднує людей. Але ненадовго. «Цікаво, — подумав я, — а якщо батько зараз воскресне за умови, що всі троє житимуть з ним разом, вони погодяться?»