Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
...А ще в туалеті кафе вона побачила кров. Небагато, одна маленька червона крапелька на сірій тканині, але Вірі стало страшно. Знову різко заболіло в низу живота, в голові закрутилося. «Це вже край!» — подумала вона і ледь не втратила свідомість.
Насправді, ми не знаємо, що з усього цього вийде.
Ми — це мама Рая й тато Володя. Ні, ми не стали жити разом, це неможливо, ви ж розумієте... І ми це добре розуміємо, і не прагнемо змінити те, що змінити неможливо. Тепер ми підтримуємо стосунки. «Підтримуємо стосунки», — ну, є такий вислів, який може нейтрально охарактеризувати взаємини між людьми, які не хочуть додавати до стосунків чогось емоційного або сталого. Так зручніше. І спокійніше. Це нас влаштовує.
Разом ми прагнули розшукати Віру. Начальник обласної
Так чи інакше, але з часом ми вийшли на той монастир. На цю ідею — шукати в монастирі — нас наштовхнув давній, ще за ментівськими часами, знайомий Володі, ми його називали «генералом бомжів». Він керував крадіями металобрухту. Володя відніс йому стару шкільну фотокартку Віри — новішої в нас не було, — і через кілька днів Генерал зателефонував і розповів дивну історію про одного зі своїх підопічних. Ми поїхали в монастир навмання, з безнадії, і дізналися про те, що Віра пішла звідти два тижні тому.
Тепер ми не знаємо, де наша донька. Тому ми вирішили зробити, так би мовити, спільну заяву: ми прощаємо одне одному все. Заради нашого сина Ромки, якого вже не повернеш, заради нашої доньки Віри, яку, віримо, ми знайдемо. Нарешті, заради тих двадцяти щасливих років, які провели разом. Амінь!
Вона зателефонувала ввечері, я тільки-но прийшла з роботи, була, мабуть, година сьома.
Я не знаю, шановний авторе, про що ви задумували написати книгу, але, як я зрозуміла, ви шукаєте відповіді на запитання, чи є життя після смерті, чи є смерть після життя і таке інше. Це пусте і нікого не цікавить. Послухайте — насправді ви повинні написати книгу про те, як жінки, незважаючи ні на що, намагаються врятувати своїх дітей. Послухайте!
Я одразу не впізнала її, було погано чути, а потім, — коли вона назвалась, я подумала: «Господи, Таню, як ти могла не впізнати Віруню!» Хоча нічого дивного в цьому не було — останнього разу ми бачилися п’ять чи шість років тому, вони приїжджали до нас усією родиною: Рая, Володя, Віра та Роман. Ми чудово провели час — Остап, здається, навіть трохи закохався у Віруню, хоча та була ще зовсім підлітком...
Вона мала жахливий вигляд: довга брудна куфайка, чорна хустка, кирзові чоботи. Але те, що вона розповіла, було ще жахливішим. Я терміново викликала «швидку». Шанси врятувати дитину здавалися примарними. Лікар потім сказав, що такий випадок — майже виняток, один з мільйона, мабуть, вона насправді дуже хотіла народити...
Ми потрапили в пекло, яке називалося «Гінекологічне відділення № 2».
Після дзвінка з мерії Віру миттєво влаштували в окрему палату і швидко зробили всі потрібні процедури. Як з’ясувалося, наші медичні заклади не так уже й погано фінансуються — принаймні всі ліки в них є. Поки лікар, якого викликали з дому, обстежував Віру, я чекала в коридорі. Десь о третій ночі у відділення привезли дівчину з кровотечею, вона стогнала від болю, та чергову довелося чекати хвилин десять — спала в ординаторській. Рахунок ішов на секунди, та це нікого не хвилювало — медсестра навіть не хотіла приймати вагітну у відділення: бачте, в неї не поголено поміж ногами! Зрештою її таки завели в маніпуляційну, а черговий лікар знову вшилася спати. Хлопцю, якій супроводжував дівчину, вона кинула через плече: «Це вас Бог покарав за те, що у гріху живете!» — і позіхнула — судячи
Віра тихо спала: красива дівчина, в неї тепер, слава Богу, все ніби гаразд. Я присіла на стілець і теж собі задрімала.
Прокинулася від гомону: близько сьомої ранку лікарня заворушилася. Я вийшла до коридору і побачила жахливу картину: дівчина, яку привезли вночі, непритомна лежала на підлозі під стіною, поруч — перевернутий стілець, а мимо, не звертаючи уваги, ходили лікарі та медсестри. Я, не тямлячись від гніву та розпачу, закричала: «Допоможіть, людині зле!», але, ви не повірите, ніхто навіть не подивився в мій бік! Я зрозуміла, що дитину врятувати не вдалося, а дівчину напхали знеболювальними препаратами і посадили стікати кров’ю. А в цей час черговий лікар спокійно спала на дивані в ординаторській! Я багато чула про цинізм та байдужість лікарів, про їхню жорстокість і жадібність, але, зіткнувшись особисто, була вражена! Я далеко не сентиментальна людина, депутат Київської міської ради двох скликань, керую великим бізнесом, і в роботі багато чого трапляється, але ж є якісь межі! Я знов, уже вдруге за останні кілька годин, зателефонувала заступникові мера.
За десять хвилин ситуація різко змінилася — дівчину привели до тями, місце в лікарні знайшлося за секунду. Дівчина, її звали Юля, продовжувала плакати від жахливого болю, кровотеча не припинялася, та до неї за ті дві години, поки я сиділа поруч, ніхто не підійшов, навіть мої намагання привернути увагу виявилися марними. Важко розказати, скільки ненависті я пережила і скільки жалю й співчуття до дівчини жило в моєму серці! «Мене зовсім не дивує демографічна ситуація в країні, — сказала я холодним голосом заступникові мера, — наші медичні заклади — жорстокіші за концтабори. У концтаборі принаймні добре уявляєш, що на тебе очікує, а от в українській лікарні явно не розраховуєш зіткнутися з професійним фашизмом!» Заступник мера щось сонно промурчав у відповідь, однак я була йому вдячна й за ту допомогу. Якби він не підняв завідувача лікарні посеред ночі, на Віру б чекала така ж сумна доля, як і на цю дівчину.
Я вийшла до приймального покою і присіла біля ліфта, притулившись спиною до холодної синьої стіни. Я не плакала з часу похорону чоловіка. Я тримала себе в руках у цій довбаній реальності, реальності, у якій я знайшла куди себе притулити, у світі, де я могла вирішувати багато питань, де в мене, як порівняти з іншими людьми, небагато зовнішніх проблем — тому що я вміла заробляти гроші, досить великі гроші, — і вони вирішували майже все. Але весь цей блиск умить злетів, усе благополуччя, все зовнішнє щастя обвалилося за одну ніч — бо на хера все це потрібно, за великим рахунком, якщо будь-якої миті близькі тобі люди або просто люди можуть бути принижені, принижені і стерті з лиця землі якоюсь сволотою, а ти будеш безсилий чимось допомогти?! Коли холод смерті торкається наших облич, ми підбираємо хвоста, але вихлопні гази наших дорогих автомобілів і запахи коштовних парфумів — найкраща анестезія для такої реальності. Ми намагаємося триматись якнайдалі, але рано чи пізно життя поїдає нас із байдужою посмішкою...
Виплакавшись, я дістала люстерко і витерла з обличчя туш. І тут я побачила ситу вусату пику завідувача. Дуже вдоволений собою і життям, він ішов по коридору і щось зверхньо розповідав підлеглим. Побачивши мене, завідувач усміхнувся, кивнув головою — і пішов далі, а за ним потупцював його почет, щось нотуючи на папірцях. Я знаю, з ним нічого не станеться, його ніхто не звільнить з роботи, йому навіть не оголосять догану, інакше в нього була б уже тисяча таких доган! І скільки ще таких нещасних Юль лежатиме, стікаючи кров’ю в коридорі, скільки ми втратимо наших дітей? І в тих Юль уже не буде захисників, які зателефонують заступнику мера... І так — кожного дня і кожної ночі, сотні, тисячі молодих дівчат... Так що засуньте свій високий ВВП країни собі в дупу, шановні!