Егоїст
Шрифт:
Настрій був гнітючим. А глянувши на посіріле обличчя Таміли, захотілося просто лізти у петлю. Вона, як ніхто інший, добре знала, що означає для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут одразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати — честь фірми «Липинський і К» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на-віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її:
— Ну, як?
Вона видушила із себе:
— Я не хочу мати справу з цим бандитом!
Цієї фрази було достатньо, щоб зрозуміти, що вона із задоволенням відмовила б Антипову у захисті й натомість стала б на бік прокурора.
Отже, все ясно. Якщо Таміла — та Таміла, яка так боролася за процвітання
А всього два клієнти. Втрачаємо обох. Двох грошовитих клієнтів, які б забезпечили фірмі безхмарне існування на
деякий час... Без них фірма може і не «протягнути». Грошей не вистачає, як кисню.
Десяток років тяжкої праці... Не вижили.
А може начхати на сюсі-пусі? Взяти і начхати на етику, закасати рукава і робити чорну роботу. Взяти пристойного хабара, розплатитися з кредиторами і боргами! Чому ні? Чому всім можна, а мені ні? Я сам винен! Розманіжив своїх співробітників, витворюючи атмосферу фальшивої моральності. Працювати треба, а не розпускати нюні! Гроші заробляти! Так і скажу на засіданні! Хоч раз поведу себе як мужчина! Йдеться не просто про долю фірми, а про долю моєї фірми! Моєї! «Липинський і К»! На карту поставлена моя доля. Все! Крапка!»
Георгій зайшов до кабінету. На його столі лежали дві папки. Це досьє на Антипова і на пана АП, що їх йому підготувала Ірина Марківна на основі офіційних і конфіденційних джерел.
«Ціни Вам немає, Старий Ридикюле!» — подумки похвалив він.
«Я знаю!» — з посмішкою, так само подумки відповіла йому Ірина Марківна.
Він, трохи повагавшись, неначе зібравшись із силами, відкрив папку.
«Віталій Антипов, 37 років. Народився в Галичині, в сім'ї «окупантів» (так називають на Західній Україні сім'ї росіян, які перебралися туди з почесною «визвольною» місією у 1939 році). Батько — партійний керівник, мама — перукарка. Одружений. Має прекрасні фізичні дані і нікудишню нервову систему: спить у бронежилеті і страждає від безсоння. Інтелектуальні здібності посередні, зате чудовий природжений інстинкт, який допоміг йому в доволі успішній бізнесовій діяльності. В економічних питаннях несильний, практично всі його справи веде юрист, пов'язаний з ним поки що не з'ясованими зв'язками. Займається нафтою, активно залучає інші сфери — банки, страхові компанії... Розширення бізнесу йде за схемою: скуповування окремих невеличких успішних економічних одиниць. Стиль роботи з партнерами — «кидала». Для досягнення мети не гребує нічим. Завойовує їх насильницьким шляхом (залякуванням, шантажем, збройним нападом або його інсценізацією та ін.)- Вразливе місце — внутрішній психологічний стан: Антипов слабка і беззахисна людина, саме тому застосовує силу як компенсацію своїх психологічних вад».
Георгій згадав усміхненого молодого чоловіка, супроводжуваного вертлявим кмітливим Юрком. Дивно, в ту зустріч, коли вони домовлялися про умови угоди, в Георгія не виникло ніяких підозр. Пара справила дуже приємне враження. Хоча... Хоча дещо насторожив явно завищений гонорар, який вони запропонували фірмі.
Тепер він зрозумів усе і вже вкотре пообіцяв собі не підписувати угод до отримання досьє на клієнта.
Отже, врешті-решт знову винен в усьому він сам. Він і тільки він.
Друга папка. «Петро Іванович Пупець. 56 років. Має суворе комсомольське і партійне загартування. Його син — Едік — пізня дитина, бажана, балувана. Вихованням сина займалася його дружина, всіляко прикриваючи усі його «дитячі вибрики». З часом «дитячі вибрики» переросли у дорослі. Першою гучною справою, пов'язаною з Едіком, був суд над молодою принциповою вчителькою, яка навідріз відмовилася ставити молодому паничу продиктовану оцінку. її звинуватили у звабленні неповнолітніх і засудили. Другою справою був судовий позов на викладача інституту, якого звинуватили все ті ж пани у хабарництві. Нинішня судова справа — вже проти самого паненяти АП. Сільську дівчинку Катю було напоєно, зґвалтовано, і відзнято на відеоплівку. Відео бачили
Георгій зітхнув.
Він прекрасно розумів, що і перший і другий клієнти чудово усвідомлюють, що відмова його фірми, фірми «білих рукавичок» від справи фактично означає оприлюднення винуватості обох клієнтів. їм, звичайно, не важко буде знайти захисників, щоправда їм доведеться звертатися до
юридичних маргіналів. А це потягне за собою наслідки... Передусім для нього, Георгія, і для його дітища — адвокатської фірми «Липинський і К», оскільки він мав необережність зв'язатися з дуже мстивими людьми. Борис Бородач прозоро натякнув йому на це, обмалювавши таку картину: Пупець зробить усе можливе, аби зганьбити фірму «Липинський і К», скомпрометувати у мас-медіа і професійних колах. Ну, щодо професійних кіл, Борис, звичайно, «загнув»: професіоналів важко ввести в оману: тут добре знали справжню ціну кожного адвоката. А от щодо широкої публіки... Обдурити її через мас-медіа — справа кількох сотень доларів. Так, так. У цій країні журналісти роблять брудну роботу за копійки...
А щодо Антипова Бородач пожартував, що не встигне Георгій отямитися, як опиниться з ним в одній партії, в одній фракції і в одному політичному ліжку: Антипов уже давно підбирається до політики саме з Георгієвого боку, намагаючись «трах... ти» її лідерів. Георгія ця новина примусила скривитися. Однак йому стало розуму проковтнути її мовчки.
Липинський піднявся і підійшов до вікна. Його фірма знімала офіс у великому модерному офісному центрі, розташованому на одному з київських пагорбів. Оренда коштує шалені гроші. Зате вигляд з вікна який! Розташування офісу має принципове значення. Тут не можна економити. Клієнт повинен відчувати впевненість у своєму адвокаті, у фірмі, до якої звернувся. Тож має значення навіть невимите вікно в офісі, яке в підсвідомості клієнта розвиватиме недовіру. «До речі, треба помити вікно», — подумав Георгій і сів за робочий стіл. Почав автоматично розпечатувати кореспонденцію.
Конверт без зворотної адреси. Пише анонім? Так. Цікаво, що за лист. Власне, це не лист, а одна фраза: «Тобі є що втрачати».
Георгій спокійно вклав листа у машинку для знищення паперів.
У руки потрапило запрошення від Вільсонів на прощальну вечерю. їхній термін перебування в Україні завершувався. Шкода. Це взірцева дипломатична пара, яка вносила в дипломатичну спільноту в Україні — значною мірою напівпрофесійну — солідність і респектабельність. Георгій пробіг очима запрошення: «Містер Липинський і місіс Єва...» Чудово! Неабияка нагода знову побачитися з Євдокією!
Липинський набрав телефон Ханенків, який за його допомогою знову підключили. Поки малий Георгій кликав маму до телефону, старший почув у трубці чоловічі голоси, які про щось активно дискутували.
Георгій із здивуванням відзначив, що ревнує. Йому було соромно і водночас шалено хотілося дізнатися, хто там у них удома. В ньому боровся інтелігент, який переконував, що не можна принижувати себе і даму розпитуваннями, і закоханий чоловік, який прагнув знати все і відразу.
— Добрий вечір, Єво!
— Добрий вечір!
— Хто там у вас мітингує? — невправно пожартував Георгій.
Євдокія запнулася.
— Це... мої друзі... — холодно відповіла вона таким тоном, що йому перехотілося запрошувати її на вечерю до Вільсонів. Він хотів був покласти трубку, але Ханенкова тихо додала:
— Не переживайте, Георгію, це не те, що ви думаєте! Звідкіля вона знає, про що він подумав? Його кинуло в
жар.
— Я ні про що не думаю! — запально, і навіть аж занадто запально, поспішив запевнити її і відразу відчув, як це штучно прозвучало.