Егоїст
Шрифт:
Георгій вийшов із зали.
«Так, я поводжуся неадекватно. Я справді винен? У цей момент я повинен сидіти в парламенті і... І що? Боротися проти віртуальних суперників? Проти віртуальної більшості? Приймати віртуальні закони? Що? Що я повинен робити як громадянин? Що? Як я можу боротися з нинішньою ситуацією в країні? Як? Я сам. Я один. Я бачу те, що не бачать інші. Чи це мені тільки здається? Якщо зараз ми перебуваємо на етапі «руїни», якщо зараз взагалі неможливо нічого зробити, то навіщо цей маскарад? Навіщо стрясати повітря? Навіщо махати
«Відстріляти!» — якось запропонувала Євдокія тоном Снігової Королеви. — Відстріляти два десятки чоловік і мати чистий спокій!..»
Георгія тіпало. Він мало не біг, не в силі вгамувати гнів. У цей момент він готовий був повірити в її слова. Це ж такий простий, прозорий вихід!
«Господи! Що я мелю! Дай, Господи, мені тверезу голову!»
Липинський здивувався, що згадав Бога. Так, він згадав Бога! Що з ним? Георгій завжди вважав себе свідомим атеїстом. Що з ним відбувається?
У голові була якась круговерть думок, емоцій, ідей...
Опам'ятавшись, Липинський був уже біля дверей власного дому. Він увірвався до квартири. У кімнаті сиділа
бліда Євдокія за комп'ютером. У цю обідню пору вона все ще була у нічній сорочці. Жінка тримала в зубах незапалену сигарету.
Георгій відчув щось недобре.
Вона подивилася на нього розгубленими очима. В них блищали сльози.
— Андрій...
— Що? — не зрозумів Георгій. — Який Андрій?
— Студент... — схлипнула вона.
— Що з ним?
— Його більше нема... Вона заплакала.
— Що він зробив? — тихо спитав Георгій. Жінка мовчала.
— Я питаю: що він зробив? За що його вбито? — холодно сказав Георгій.
Євдокія дивилася на нього широко відкритими мокрими очима.
— Що ви задумали? На що його послали? На смерть? Що ви собі думаєте! Ви... Ви... Убивці! — Георгій кричав на повен голос.
Євдокія взяла в руки книгу і запустила нею в Георгія. Той ухилився.
— Так, ми убивці! — зашипіла вона. — А що робити, якщо ти і такі, як ти, — політичні імпотенти? Сидіти, склавши руки? Чекати світлого майбутнього?..
Георгій здригнувся.
— Ви — нікчеми! Навіщо братися керувати державою, не вміючи? Навіщо взагалі ця незалежність, які_ю ви не вмієте нею розпорядитися? Та для вас ця незалежність все одно, що бісер перед свинями! Подивіться на себе! Та з вас увесь світ сміється!.. Ні, пардон, не сміється... Вам Європа гидує подати руку!.. Об вас можна лише ноги витирати!.. А ви обтираєтесь і далі лижете все і всім, кому не лінь!.. Що ви зробили з Україною?.. Де ваша національна гордість?
Георгій палав.
Вона заплакала, присівши на стілець. Потім якось швидко опам'яталася і вже майже сухими очима подивилася на Георгія.
У мене все, — сухо сказала вона. — А в тебе?..
Георгій не знав, як реагувати. Здається, вона від нього збирається піти. Назавжди.
Неначе на підтвердження його думок, Євдокія піднялася. Вона
— Якщо ти хочеш піти, мені буде дуже боляче, — тихо промовив Георгій. — Я цього хочу найменше...
Вона взяла до губ сигарету. Проте не запалювала її.
— Ти йдеш? — перепитав Георгій.
— Я б пішла... — почала вона і не закінчила.
Георгій кинувся з дому, щоб не бути свідком її втечі, і за мить перед тим, як грюкнули двері, він почув:
— Я чекаю дитину...
Георгій завмер на сходах. «Це мені почулося? Почулося? Ні. Здається, я чув чітко. Я стану батьком. Я — батьком? Нонсенс якийсь. Я не можу бути батьком, бо... бо... Що — бо? Бо я... Я — егоїст! Так, я егоїст! Я не готовий бути батьком сімейства. Це не моє... Як тільки жінки натякали про бажання мати від мене дитину, я відразу ж з ними поривав. Іще чого! Мені так добре було самому. Щоправда, до пори, до часу... А тепер я готовий стати батьком? Не готовий. Не готовий, проте не відмовився б... Так, не відмовився б... Я не відмовився б щоранку прогулятися по парку з дитячою коляскою... Тільки це так несподівано!.. Що в цій ситуації повинен зробити чоловік? Справжній чоловік. Не знаю. Я нічого не знаю. Я настільки поглинений роботою і політикою, що абсолютно не знаю елементарних речей. Я не знаю життя...»
Георгій заїхав на роботу. Він сидів у своєму кабінеті на гвинтовому кріслі і, погойдуючись у ньому вліво-вправо, дивився у вікно.
«Я стан}' батьком. Я стану батьком дитини Євдокії. Тільки Євдокії. Цієї небезпечної, але обожнюваної мною жінки. Я люблю її і водночас боюся...»
До кабінету ввійшла Ірина Марківна. На підносі стояв пахучий чай з материнки.
— А це що? — неуважно спитав Георгій, вказуючи на вазу, де стояли надзвичайно свіжі патлаті рожеві хризантеми.
— Вам це сьогодні знадобиться, — лукаво посміхнулася вона.
«Всюдисущий Старий Ридикюль!» — подумав він.
«Так точно, шефе!» — відрапортувала вона подумки.
Георгій включив комп'ютер і став проглядати інтернет-видання. Він намагався з'ясувати, де міг загинути Студент. Жоден сайт не висвічував жодної події, яка могла тим чи іншим чином бути пов'язаною з націонал-анархістами.
Георгій зайшов до кабінету Льошки-маніяка. Він якраз посилено працював над новою справою.
Георгій невпевнено затупцяв на порозі. Він хотів розпитати його щодо Пупця — чи живий він чи ні.
— Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?
— Ні.
— А що?
— Та так, нічого.
Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.
Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання до парламенту.
Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав: