Егоїст
Шрифт:
«Що повинен сказати чоловік жінці, яка повідомила, що чекає дитину? «Я люблю тебе»? «Я щасливий»? Чи ще щось? Як дивно! Я дорослий мужчина. Я прожив чи не половину свого життя, однак нічого не знаю про це саме життя. Я не вмію робити елементарних речей».
Георгій стояв на вулиці під своїм під'їздом і дивився на вікна своєї квартири. Звечоріло. На фоні вікна з'явився силует Євдокії. Вона визирнула із-за фіранки і побачила його. Він помахав їй. Вона також відповіла йому легким помахом руки.
Євдокія була в його піжамі. її обличчя трохи припухло від сліз. Невже так пізно? Георгій подивився на годинника. Навіщо він примусив її стільки чекати? До того ж, у перший день, коли дізнався
Георгій уткнувся у плече Євдокії і мало не заплакав від безпомічності. Він згадав молодого красивого Андрія Браницького, старого, однак від того не менш красивого Османа-огли, згадав про маленьку істоту в жіночу лоні.
«Я поводжуся, як розмазня? Так. Чому? Адже чоловік має бути сильнішим від жінки! Але психологами давно вже доведено, що чоловік міцніший від жінки лише фізично, психологічно вона сильніша. Наприклад, участь чоловіків у війнах зовсім не свідчить про їхню силу. Навпаки. З них легше зробити солдатів, зазомбованих виконавців смертної кари. Жінка, навіть пройшовши бойову підготовку, перш ніж убити людину, подумає: а чи варто задля всіх тих політичних ідей, які витворили кабінетні козли, позбавляти іншу людину життя тільки за те, що та думає інакше? Саме тому з жінок виходять погані солдати, а не через фізичні дані чи репродуктивні функції. В жінці інстинкт самозбереження діє не на рівні особистісному, а загальнолюдському, її важче зазомбувати. Саме тому жінки не воюють. Ось і зараз: не він — чоловік — заспокоїв і пожалів слабку вагітну жінку, а вона його погладила по голові і промовила:
— Не переживай. Все буде добре!
Очевидно, від безглуздості цієї ситуації Георгій та Євдокія в одну мить, мов по команді, розсміялися. Це зняло незручність моменту, і все стало на свої місця.
Георгій з цікавістю розглядав Євдокію у своїй піжамі.
Взагалі вона дуже любила чоловічі речі. В її гардеробі не було спідниць — лише штани, за винятком, звичайно, «маленького французького платтячка». Справжнім відкриттям було те, що вона користується чоловічими парфумами. Спершу вона приховувала від нього це, однак він дуже скоро «унюхав» своїм чутливим носом. Коли Георгій спитав Євдокію: навіщо? — вона знизила плечима: мені так подобається. На відміну від колишніх Георгієвих коханок, вона була дуже лаконічною, точніше, вишукано лаконічною. Вона не користувалася косметикою і, здається, взагалі не дивилася за собою: не відвідувала, як личить світській дамі, косметичних салонів, фітнес-клубів і всього іншого, однак при цьому вона виглядала в кілька разів свіжішою й ефектнішою від його попередніх жінок. У чому її секрет? Євдокія часом могла зігнорувати манікюром, проте її маленькі пальчики з маленькими акуратно підрізаними нігтиками («ніхтиками» — написали б у минулому столітті фонетисти і були б праві!) хотілося поцілувати більше, аніж Алісині довгі сильні пальці з довгими нігтями. Євдокія не зважувалася
Зараз, з підкасаними холошами і рукавами, з короткою стрижкою Євдокія виглядала розбишакуватим хлопчиськом, тим самим хлопчиськом з Андріївського узвозу радянських часів, який гасав пустирями у своїй дворовій шайці.
Георгій та Єва провели гарний тихий вечір, справжній сімейний вечір з усіма принадами сімейного життя, коли Він і Вона щасливі у шлюбі. Тобто нічого особливого не відбувалося: вони просто їли, говорили, дивилися новини, спілкувалися з малим Георгієм і все. І нічого більше. Однак одним сімейним парам ці прості речі приносять щастя, а іншим — ні. Георгій та Євдокія були щасливі.
— І за що ти мене полюбила? — спитав Георгій у Євдокії.
— Ти — герой нашого часу, — вона промовила це так, неначе готова була до запитання.
— Як це? — тільки й спромігся видушити із себе Липинський. — При чому я до геройства?
— Ти неправильно мене зрозумів. Ти і— не публічний герой, ти -— герой у лермонтовському розумінні. Ти — найкраще, що може бути в нашому ганебному часі.
Єва посміхнулася. У цей момент вона нагадувала хижу дику кішку, яка милується своїми кошенятами.
Вона раніше лягла спати і заснула, мов дитина. Малий Георгій попросився полежати біля неї в ліжку і так і заснув на великому подружньому ложі. Довелося Георгію піти до кабінету і постелитися на маленькому диванчику. Від цього йому стало і смішно, і радісно. Навіть така деталь, як окупація ложа класичного егоїста двома, тепер уже трьома, коханими істотами приносила йому велике психологічне задоволення.
Зненацька задеренчав телефон. Георгій блискавично відреагував: підхопив трубку, щоб дзвінок не розбудив Євдокію з сином.
— Георгію, покличте Єву! Це терміново! «Ні «здрастє», ні «будь ласка»
— Хто це? — перепитав Георгій, хоча вже до нього дійшло, що це Аміко.
— Це Бернардіно.
Липинський здригнувся. У лігві сицилійської «коза ностри» — у маленькому містечку Корлеоне—так називали всіх перших синів у сім'ї на честь святого Бернарда. —Вона спить,—відрізав Георгій.—Я не будуй будити, — додав він, однак усередині в нього все похололо. Він зрозумів, що сталося щось недобре.
— Це правда дуже важливо, — сказав Аміко-Бернардіно. Його голос від хвилювання зривався.
— Друже, — лагідно попросив Георгій. — її зараз не можна нервувати. — Слово «зараз» він підкреслив.
Аміко на протилежному кінці дроту нервував. Він важко дихав у трубку.
— Чи можу я чимось зарадити? — запропонував свої послуги Липинський.
Аміко, трохи повагавшись, повідомив:
— Процесора вбито. Вони почали відстріл... Думаю, Євдокія також у великій небезпеці.
«Я так і знав! — ошпарило Георгія. — І хто це — «вони»?
— Де ви? Я зараз приїду! — натомість сказав він, здивувавшись своїй рішучості.
— Там само, у Євдокії.
Георгій похапцем одягнувся, вийшов з дому і сів за кермо. Він дуже непевно вів машину. Добре, що була вже ніч і рух майже припинився, бо за коротку подорож сталося кілька моментів, коли він не міг справитися з керуванням. Він кілька разів зупинявся, намагаючись стишити тремтіння рук.
Георгія чекали.
Товариство націонал-анархістів явно поріділо. Порожнім стояло крісло з хутром. Воно чаїло в собі загрозу, попередження і приреченість водночас. «Я не боюся смерті, — казав якось Георгієві Професор. — Я вже давно приречений. Але я хочу померти наглою смертю...»