Експансія-I
Шрифт:
— Ви, мабуть, недавно в Іспанії, — озвався Штірліц, не підводячись з диванчика. — Тут не буває інституту казкових сніданків; у «Рітці» дають каву й джем з булочкою, не розженешся: треба чекати десятої ранку, коли відчиняться іспанські таверни, лише там можна поласувати восьминогом, ковбасками й тартільєю…
— А зараз тільки сьома, — сказав чоловік, поглянувши на годинник. — Здохнеш з голоду. Може, поки що обговоримо ряд питань, які становлять взаємний інтерес? Ви не проти?
— Давайте, чому ж не обговорити. Вас як звати?
— Це не так важливо. Мало як можуть звати чоловіка.
— Послухайте, Магомет, — похмуро всміхнувся Штірліц, але говорити далі не міг, бо чоловік раптом засміявся так, що аж за живіт узявся; сміявся він голосно, заливчасто, зовсім по-дитячому; це також зіграти важко, подумав Штірліц; очі в нього пташині, а такі бувають у дітей; поглядаючи, як регоче незнайомий, Штірліц також усміхнувся і повторив: — Магомет, якщо ви про мене все знаєте, то мені незручно розмовляти з вами, нічого не знаючи про вас. Мені за вчорашній день і сьогоднішню ніч набридли ігри. Хочу ясності.
— Буде ясність. Тільки спочатку скажіть мені, куди ви зникли з дороги?
— Спочатку я вислухаю вас і в залежності від цього прийму рішення: сказати вам правду чи утаїти її.
— Ні, містере Бользен — Брунн, у вас немає альтернативи, та й права вибору ви позбавлені. Вирішуватиму я, а не ви. — Гість витяг з кишені конверт, підійшов до дивана, простяг Штірліцу. — Подивіться.
Там були відбитки пальців, його пальців; Штірліц був певен, що саме ці «пальці» йому показував Мюллер, коли привів у підвал гестапо й вимагав відповіді на одне лише запитання: як ці «пальчики» могли потрапити на чемодан російської радистки; але Штірліц помилявся; відбитки пальців — як це свідчило з напису на звороті — були копією із справи «Інтерполу», заведеної двадцять третього березня сорок п'ятого року в Швеції у справі про «вбивство доктором Бользеном громадянки Німеччини Дагмар Фрайтаг».
«Але ж це фальшивка, — подумав Штірліц, — Дагмар надсилала мені телеграми з Швеції».
У конверті була ще одна фотографія: Дагмар у морзі, з номерком на нозі; спалахи магнію холодно відбиваються на білому кахлі; байдужі обличчя поліцейських; біля них — два чоловіки в строгих чорних костюмах.
— А це хто? — спитав Штірліц, тицьнувши в чорних пальцем.
— Товстий — німецький консул фон Рібау. Другого не знаю… Рібау вважає, що цей другий з резидентури вашого посольства, те, що він німець, сумніву немає. Ми його шукаємо. Знайдемо, це точно.
— Рібау підтвердив свої слова під присягою?
— З приводу чого?
— З приводу смерті фрау Фрайтаг.
— Перегляньте уважно всі документи, там є висновок шведів. Ми були впевнені, що ви захочете одержати цей документ.
— Чому?
— Тому що я зібрав на вас деяку інформацію.
— Де вона?
— У нашому досьє. Хочете подивитись?
— Звичайно.
— Гаразд,
Штірліц підвівся з дивана, підійшов до умивальника, сполоснув обличчя, відчуваючи бридкий запах хлорки (водопровід ні к чорту, труби старі, а іспанці бояться інфекції — пам'ять про чуму живуча, немає нічого страшнішого від масового мору чи голоду, бо юрба стає некерованою), травлять мікробів, а заразом і очі; розтер обличчя рушником, акуратно повісив його на гачок, підійшов до дивана, сів, закинувши ногу на ногу, і сказав:
— Мене підібрав на дорозі працівник вашого ІТТ містер Кемп.
— Американець?
— Він назвався німцем. Може, натуралізований німець, не знаю. Вам перевірити легше, ніж мені.
— Ми перевіримо. Чого він од вас хотів?
— Того ж, що й ви. Чесності й моєї дружби.
— Я вашої дружби не хочу. Я нею гребую, пробачте за відвертість. Я дуже не люблю нацистів, але мені доручили зустрітися з вами, нагодувати вас обідом і поговорити про всіх ваших колишніх знайомих.
Навіщо ви показали мені ці фальшивки? — спитав Штірліц, кивнувши на фотографії й заяву консула; подивившись, він недбало кинув їх на стіл, вони розсипалися, лежали віялом, як новенькі гральні карти.
— Щоб ви знали, як вас шукають. Я видав би вас Інтерполу, слово честі, але мої шефи вважають за можливе використати вас як розповідача… Вони хочуть почути ваші розповіді про минуле, розумієте?
— Розумію.
— Якщо ви не погодитесь, нарікати доведеться на себе.
— Видасте трибуналу?
— Після нашої розмови — якщо вона матиме вербувальний характер — це вже неможливо.
— Що ж тоді робити? Піф-паф, ой-ой-ой, помирає зайчик той?
— Що-що?
— Є така казочка про бідного зайця, її добре переклали німецькою, а я постарався дослівно переказати вашою мовою…
— Дослівно — не вийде. В дослівному перекладі немає особистого начала, а без особистості будь-яка справа приречена на загибель.
— Правильно.
— Що вам пропонував Кемп?
— Пропонував роботу в ІТТ.
— Яку саме?
— Перекладачем.
— Гм… дивно… Що воно за один?
Якщо в Кемпа увіткнули апаратуру прослухування, подумав Штірліц, вони матимуть розшифровану розмову до дев'ятої ранку, хлопці вміють цінувати час. Коли ж у нього дома чисто, тоді мені невигідно говорити все; дві силии— не одна, є можливість маневру, якщо тільки він не продовжує гри, заздалегідь обумовленої з тим же Кемпом.
— Німець. Як і я. Начебто інженер…
— Давно він тут?
— Спитайте в ІТТ, може, він мені все брехав.
— В ІТТ ми спитаємо, звичайно, тільки от що дивно: роботу перекладача в цій фірмі мав запропонувати вам я, а не якийсь там Кемп. Де тут у вас телефон? У діда?
— Так.
— Я мушу подзвонити.
— Не будіть свого шефа, ще рано… Розсердиться…
— Шеф я. Будитиму помічника. Портьє розуміє англійську?
— А ви його самі спитайте.
Чоловік знову залився сміхом — при цьому він якось несподівано згинався навпіл, немов натикався на невидимий дріт; і вже безгучно сміючись, поклав на стіл ще один конверт і вийшов з номера.