Експансія-I
Шрифт:
Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».
— Це треба підписати? — спитав Штірліц.
— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.
Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.
— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а
— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…
— А не першого травня?
— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.
— Хто переправив?
— Я не знаю тих людей. Мабуть, СС. Чи партія…
— Чому до вас виявили таку шану? В тій метушні, яка тоді панувала в Берліні, це виглядає дивно.
— Мене врятувало те, що я був у формі. Моє звання — штандартенфюрер, це досить високе звання, мене зобов'язані були рятувати, ми, німці, люди субординації й обов'язку. Це для вас важливіше, скільки золота у людини в банку, ніж на погонах.
— Виправимо.
— Спробуйте.
— Про що вас просив Пол?
— Про те, щоб я виконував усе, що ви мені доручите.
— А ще?
— Його цікавив містер Кемп.
— Ще?
— Усе, мабуть.
— Ну й чудово. Кемп розумний, я покладаю великі надії на нього. Ваші міркування підуть йому на користь. Якими питаннями ви займалися в розвідці?
— Я виконував особисті доручення Шелленберга.
— Хто це?
— Він був начальником політичної служби рейху.
— Його вбито?
— Ні. Як я чув, він тепер в англійців.
— Ви працювали в регіональному відділі? Чим займалися? Західна Європа, Штати, Росія? Близький Схід? Китай?
— Ні, певного регіону в мене не було. Шелленберг використовував мої знання англійської й іспанської мов, доручав досліджувати деякі матеріали про Австралію, Мадрід… Якось я готував йому довідку на генерала Самосу, по-моєму, напередодні зустрічі з ним нашого нелегала, здається, в сорок другому році… Йшлося про німецькі кавові плантації, які диктатор привласнив собі в грудні сорок першого…
— Зустріч Самоси з вашою людиною відбулася?
— Не знаю. Це можна подивитися в архівах СД, пов'язаних з роботою нелегалів на Латинську Америку. Кодове позначення цих архівів, якщо мені не зраджує пам'ять, С-579-А.
— Як?
— С-579-А.
Джекобс зробив невеличку помітку на квадратному аркушику паперу, який лежав на журнальному столику; Штірліц побачив, що стосики такої ж форми лежали і на його робочому бюро, і на довгому столі засідань, і на підвіконні з мореного дерева, такому широкому, що можна було сидіти на ньому, спостерігаючи за життям вулиці.
— Далі…
— У Кракові мені доводилося займатися проблемами, пов'язаними з охороною таємниці виробництва літаючих снарядів ФАУ-2. Там я сяк-так опанував ази польської мови…
— Знаєте людей, що працювали разом з Вернером фон Брауном?
— Ні, не знаю. Я мав завдання знайти ФАУ, який залетів не за призначенням під час випробувань. Боялися, що ракета потрапить до поляків або росіян.
— Знайшли?
— Ні.
— І вас не розстріляли? — здивувався Джекобс. — Дивно. Мені говорили, що Гіммлер розстрілював тих, хто не виконував його наказів.
— Це він умів, — погодився Штірліц. — Але в рейху, як і скрізь, існувала ієрархічна градація… Шелленберг міг доповісти Гіммлерові про мій неуспіх, а міг і не доповідати. Або ж звалити провину на інших співробітників, чимось йому неугодних…
— Далі?
— Я назвав найважливіші операції… Якщо хочете, я посиджу за столом і спробую написати вам докладний звіт.
— Це було б дуже мило… Тепер ось що… Я просив би вас почати од завтрашнього дня розбирати наш архів. А потім вас познайомлять з високоповажними економістами. Вони допоможуть вам у фактографії… Мене цікавить чана-ліз роботи німецьких фірм — усіх без винятку, — яких було залучено до будівництва залізниць, аеродромів, радіостанцій, підприємств хімічної промисловості, портових споруд в Іспанії, арабському світі
— Який даєте? — спитав Штірліц.
— Хороше запитання, — кивнув Джекобс. — Я даю три тижні. Вистачить?
— Мало, звичайно, але спробую щось зробити.
— Це все. Я задоволений зустріччю. У касі вам видадуть двісті доларів, купіть собі пристойний костюм і найміть квартиру.
— Спасибі. Скільки ж ви мені все-таки збираєтесь платити?
Джекобс посміхнувся:
— Я боявся, що ви так і не поставите цього запитання. Тоді мені було б важко вам вірити, я не вмію вірити людям, які працюють без грошей, за цим прихована користь. Або фанатизм. І те й те мені бридке. Я платитиму вам триста доларів на місяць. Для Америки це дуже мало, просто-таки злидні. Для Іспанії — співвідносячи з курсом песо — цілком пристойно. Але це для початку. Якщо ваша робота буде результативною, я підвищу вам заробіток до чотирьохсот доларів.
— Зрозуміло. Я вільний?
— Так.
— Коли мені треба бути в офісі?
— Завтра субота… Влаштовуйте свій побут… А в понеділок з'явитеся до Кемпа. Він буде вашим керівником. Це не заважає вам звертатися до мене з тими пропозиціями, які того заслуговують. До побачення.
Штірліц вийшов на вулицю, залиту сонцем; уранці Пол дав триста доларів, зараз у хірургічно чистій, обкладеній кахлем касі він одержав ще двісті; з цими грошима я доберусь до Парижа, подумав він. Це мій шанс, останній, судячи з усього. Вони розставили пастки так, що потім мені не вирватись. Те, що я підписав у Ерла, — дрібниця в порівнянні з тим, що треба буде підписувати на конспіративній квартирі цього самого Пола; заступник резидента, ти бач, який рівень. Зараз я подамся до себе, подзвоню портьє в бюро по аренді квартир, запишу адреси й піду дивитися те, що мені запропонують. Тікати треба сьогодні, завтра може бути пізно. А втім, коли я повернусь до себе, цілком імовірно, що на мене там уже чекають з адресою тієї квартири, де маю поселитись. Ні, я не повинен повертатися в свою комірчину, я зараз піду на Сібелес і зателефоную в центрального поштамту в бюро аренди. Я дзвонитиму так, щоб люди, які йдуть за мною, а вони неодмінно йдуть, побачили той номер, який я накручуватиму, й почули те, про що я говоритиму. Я обдзвоню кілька бюро і в кожного, з ким розмовлятиму, спитаю, які є пропозиції, потім запишу адреси, попрошу добряче розтовкмачити, як їх краще знайти, який під'їзд і поверх; питання про поверх я мушу за-мотивувати інтересом до того, чи е в домі ліфт, мені важко підніматися, це правда, тут знають, що в мене все ще болить ліва нога й часом зводить поперек так, що я втрачаю свідомість. Я піду в те бюро, яке розміщено на першому поверсі, я поїду туди на метро, аби люди, котрі йдуть за мною, впевнилися в тому, що я не намагаюсь відірватися від них. Напевне, вони пустили за мною іспанців; судячи з розмови з Ерлом Джекобсом, мені доведеться працювати не з ученими, а з людиною з Пуерта-дель-Соль; такими архівами, про які він згадав, у цій країні відає секретна поліція, головна характерна ознака фашистської авторитарності — тотальна прихованість інформації. Отже, зв'язки у них продумано надійно, коли вони влаштовують мені контакти з тутешньою секретною службою. Що ж, дуже добре. Нехай вони переконаються, що я справді йду в бюро аренди; перший поверх — мій шанс, іспанські будинки особливі, вони потайні, сповнені нерозгаданої таємниці, в них багато дверей, що ведуть у двір чи на іншу вулицю. Не тіш себе надією заздалегідь, подумав Штірліц. Цілком можливо, що двері в двір забиті, вони дуже схожі на нас, милі моєму серцю іспанці, страшенно люблять забивати двері або ж заставляти їх величезними шафами, а тобі зараз не під силу пересовувати шафи; як це казав слуга Миколи Івановича Ванюшина у Владивостоці? Вступить? Точніше не скажеш; коли біль пронизує поперек, він вступає; до речі, спробуй переклади це на іншу мову.