Експансія-I
Шрифт:
— Гаразд, я охоче підміню вас.
— Любите швидку їзду?
— Я люблю їздити повільно, щоб мати можливість побачити те, мимо чого проїжджаєш. Швидку їзду ненавиджу.
— Невже ненавидите, — знову хмикнув Пол, зупинивши машину так різко, що занесло задок. — Виходить, що я її страшенно люблю? Ви прихильник полярності? Третього не дано, так? А хоча б до манери їзди можуть бути бодай якість відтінки? «Не дуже люблю». Так теж можна сказати.
— Ви суперечите собі, Не. Ви собі грубо суперечите. За нашою логікою слово «ненавиджу» — це економія секунд, а «не дуже люблю» — марнотратство. Ми ж тепер усього вчимося у вас. Нещасні остров'яни без колоній, якась медуза замість імперії, міфічна співдружність, котра остаточно розпадеться без вашої протекції.
— Це точно, — згодився Пол, — розтягнуть по камінчику.
Він вийшов з машини, помахав руками, зробив кілька присідань, старанно висякався, сів на заднє сидіння, влаштувався зручніше, витягнувши ноги (хотів покласти на спинку, але подумав, що англієць цього не переживе; якби я хоч трохи знав про нього, якби в мене був до нього серйозний оперативний інтерес, треба було б позлити, дуже сприяє дружбі; сходяться саме ті люди, які починали із сварки), поклав долоню під щоку й попросив себе заснути.
— Вам не дуже заважатиме,
— Валяйте. Тільки тут нічого слухати, наперед відомо, що скажуть, можу написати заздалегідь, а ви потім звірите з офіційним текстом.
Харріс увімкнув радіо; передавали пісні; останнім часом Франко зняв заборону на американські джази — ждав, як прореагує Вашінгтон на такий «сміливий жест». Вони тут оцінюють кожен пук як зовнішньополітичну акцію, подумав Роумен. Начебто нам робити нема чого, крім того, як аналізувати, хто стоїть за тим, що тут дозволили дудіти нашим трубачам! 'Теж мені, подія! Дудять собі, ну й нехай дудять, кому це заважає?! Але ж Гітлерові заважало, заперечив він собі. «Американський джаз — мистецтво кривляк, чорних недолюдків, розгнуздані ритми тварин, знущання над великою музичною думкою Вагнера й Баха». До чого тут Вагнер і Бах? Це все одно, що примусити промисловість лити тільки сталь, заборонивши виробляти білизну. Цікаво, коли б у Німеччині дозволили наш джаз, хто б стояв за цим? Герінг? Мабуть. Страховисько, звичайно, але в ньому все-таки були якісь проблиски живої людини. Решта — фанатики, хворі люди, психи, яким віддали на поталу вісімдесят мільйонів… Між іншим, картини Штірліца теж не подарунок для їхнього фюрера… Могли б зірвати погони за такі кольори, розмитість форм, особисте ставлення до пейзажу й портрета. Напевне, тому він і залишив усе це в Іспанії. А хіба тут легше? Ні, просто, мабуть, він вірить цій жінці. Гарна жінка. Чимось схожа на ту, кирпатеньку, у веснянках, що стояла на Сан-Педро, чудо, а не дівчина. А дістанеться якомусь виродку. Так, очевидно, все-таки цей Бользен їхав до неї. Я на його місці поїхав би до такої красуні. Все у нашому житті — хочемо ми того чи не хочемо — залежить від жінки. Якщо ти витяг виграшний жетон у божевільній лотереї життя — будеш щасливий; промахнувся — нарікай на себе, пий віскі, кури, бігай до дівок, аби скоріш закінчити перебування на кульці, все одно радості не діждешся. Так, але чому ж він усе-таки купив один квиток до Сан-Себастьяна? Він же міг взяти два місця. Та й потім, тепер у нього є гроші, спокійно можна було арендувати автомобіль. Я зробив би саме так, якби в мене була приятелька, схожа на зеленооку. Не міряй усіх на себе, ця снобська манера нікого до добра не приводила, сказав віл собі, старайся домислити людину, наблизити її до себе, але в жодному разі не ідентифікувати з собою: вивчи її особливості, звички, виявлені риси характеру і знайомства, і це дасть тобі змогу скласти більш-менш правильний психологічний портрет. Значить, треба вичислити цю саму Клаудіу, та й Харріса також, тим паче, що він з «Белл», а те, що проти мене плете Ерл Джекобс з його бандою, треба добре проаналізувати, я відчуваю якийсь холод навколо себе, я боюся признатися собі в цьому, але рано чи пізно доведеться сісти за стіл, узяти перо й записати ті позиції, які мене непокоять. Можливо, я надто різко заперечував проти того, щоб починати альянс з розвідкою Гітлера? Але було б надзвичайно непатріотично по відношенню до Америки, якби я висловився за такий альянс! Ми закаляємо себе лайном на очах у всього світу, і відмитися буде непросто, точніше неможливо. Все це правильно, нема за що мені дорікнути. Але я знову роблю помилку, заперечив він собі. Я мислю, як логік, але ж у нас з'явилися люди, які визнають почуття, а не логіку. І з'явилися вони не в театрі, там — хай собі, там навіть треба так, у Вашінгтоні. Та я все одно ніколи, ні за яких умов не зможу погодитися з проектом використання німців з метою оборони вільного світу. Робити вакцину проти холери, щоб заразитися чумою? Перспектива не з радісних. Ні, але чому ж мене так вразили картини цього самого Бользена? Вони вразили тебе тому, подумав він, що він дуже скритна людина, а в живопису відкрився, ставши незахищений. І ця його несподівана відкритість дає змогу використати його для того, щоб виявити всю мережу есесівців, розкидану не тільки в Іспанії, але й по всьому світу; в Аргентіні їх хоч греблю гати, та й у Чілі тисячі. Він буде моєю козирною картою, саме він. Нехай тоді Ерл і його ІТТ спробують ударити мене. Я відповім фактами, а це буде такий удар, який покладе в нокаут кожного, хто наважиться підставити мені ногу, це буде удар по тих істериках, які від страху перед росіянами ладні піти на альянс з гвардією Гітлера. Бользен почне роботу з іспанцями й ІТТ. Ті й ті виведуть його на таємні зв'язки. Вони стануть моїми. Якщо навіть Бользен віддасть мені десяту частину інформації, а він, напевне, уміє її дозувати, моє спостереження доповнить те, що він вирішить приховати. Він буде наводником, так навіть зручніше, нехай собі, зрештою не треба забувати про почуття людської гідності, з ним інакше не можна, він схований у самому собі, він відрізняється від усіх тих наці, з якими мені доводилось зустрічатися — і з тими, які мене катували в Брюкке, і з тими, які тепер живуть тут і читають лекції про загрозу світового більшовизму. Досить, годі про це, завтра в тебе багато справ, а сьогодні ввечері ти повинен напоїти віскі цього британця й розговорити його про «Белл», ІТТ і про все інше, а потім покласти його до якоїсь шлюхи, його щойно товкли мордою об стіл, дуже прикро, я розумію бідолаху, ще й як розумію. Спи, наказав він собі, згадай маму і засни, ти легко засинаєш, коли примусиш себе побачити маму, почуєш її голос, ждатимеш затаєно, як вона почне розповідати тобі страшну казку з хорошим кінцем.
А Харріс гнав машину, вижимаючи акселератор до упору, і все ще думав, що всі ці «Белл», ІТТ, «Мейли», диктатури, демократії, генерали ніщо в порівнянні з тим, що відбулося у Клаудії. Нам залишилося жити справжню дрібницю, казав він собі, якісь там п'ять — десять років; мені, вважай, уже сорок вісім, до грудня зовсім мало, відпущено хвостик, ая самотній, усе життя самотній, бо ждав, кожного дня ждав, що зустріну чудо, і проходив мимо того, що здавалося звичайним, Клаудіа видавалася мені простою іспанкою, яка мріє народити купу дітей, щодня прибирати в домі, стежити, щоб служниця розвішувала на сонці простирадла, ходити до церкви, виїздити раз на рік до моря і потім згадувати
Він знову уявив собі, що зараз відбувається в домі Клаудії, виразно побачив, що витворяє цей холодноокий Штірліц з жінкою, як він робить її покірною твариною, замружився, подумав, що це гнів піднявся в ньому, але знайшов у собі силу признатися: ніякий це не гнів, а звичайна хтива ревність, яка завжди виникає на комплексі власної неповноцінності, скритої в найпотаємнішій глибині людської субстанції, яка зветься Роберт Спенсер Харріс.
А Штірліц у цей час лежав на тахті й стежив за тим, як лікар, що його викликала перелякана Клаудіа, вводив йому у вену якусь тягучу чорну рідину, і думав, що такого ще не було з ним; і біль його терзав, і кульгавість давалася взнаки в ті дні, коли мінялася погода, але щоб знепритомніти за столом і сповзати як мертвий на підлогу — такого ще не траплялось.
Це від нервових навантажень, сказав він собі, більше цього не буде, бо гра ввійшла в заключну стадію, жодної неясності; Пол тепер узнає моє справжнє прізвище і вживе усіх заходів, які виведуть мене на тих, хто зацікавлений до кінця зрозуміти, що я за один. Я не знаю, хто це буде — ті, що стоять за Кемпом, якщо за ним справді хтось стоїть; його, Пола, боси, котрі мають право аналізувати всі архіви; хтось третій, взагалі невідомий, — але тепер усе прискориться, я просто не матиму можливості випустити себе з-під контролю, як це сталося тут щойно. Це можна пояснити, я відчув тут не просто острівець безпеки, я раптом відчув любов, я одвик від того, щоб навіть дозволити собі думати, що тебе люблять, що ти потрібен комусь у цьому жорстокому й порожньому світі, що тебе чекають, і це не там, куди неможливо добратися через ті лінії, котрі проведено легкими пунктирами на вощених листах географічних карт, а наяву стають надовбами і шлагбаумами, а тут, поряд, біля тебе, всього шість годин поїздом чи сім автобусом, справжня дрібниця.
— Доведеться полежати з тиждень дома, — порадив лікар. — Мені важко сказати, що з вами було, мабуть, наслідок нещасного випадку, — він знову подивився на груди Штірліца, покраяні білим хрустким шрамом. — А може, це легкий спазм судин головного мозку. Я пропишу вам набір трав, тут у горах чудові трави, це нормалізує вам тиск. Тільки не вживайте алкоголю і не куріть.
— Вживатиму, — озвався Штірліц. — Заздалегідь обіцяю: ні в якому разі не відмовлюсь від цього.
— Але ж це нерозумно.
— Саме тому й не відмовлюсь. Коли потрібно кожної хвилини включати розум, щоб не дати дуба, тоді життя втрачає свою принадність. Ні, краще вже жити стільки, скільки тобі відпущено богом, не думаючи щосекунди, як ти повів себе, вмреш чи виживеш…
Лікар подивився на Клаудіу здивовано:
— Сеньйоро, ви повинні примусити свого чоловіка підкоритися моєму проханню.
— Все, що робить сеньйор, — правильно, — сказала Клаудіа, — спасибі вам, ви дуже допомогли, набір трав він не питиме, ліків також. Молю бога, аби він швидше зміг повернутися на корт, це його врятує.
— Який корт? — лікар сплеснув руками. — Це — смерть! В його стані потрібний спокій! Ніяких різких рухів!
— Він саморегулюючий, — усміхнулася Клаудіа. — Будь-яке приписання для нього форма диктату, а він не витримує диктату… Поки ще трапляються такі чоловіки, їх дуже мало, але за це ми їх так любимо… Всі інші раді підкоритися, а він не вміє наказувати, а тим паче підкорятися.
— Ви говорите, як англійка, сеньйоро.
— Я говорю, як жінка, лікарю.
Клаудіа провела старого в передпокій, поклала йому в кишеню напахчений конверт з грошима, вислухала шепіт лікаря про те, що стан сеньйора вельми тривожний, попросила дозволу звернутися ще раз — на випадок гострої потреби, вислухала люб'язну згоду і повернулася до вітальні.
— Увімкни радіо, — попросив Штірліц. — У тебе дуже тихо, я жив останні місяці в таких кімнатах, де вікна виходили на вулицю, звик до безугавного шуму.
— Яку станцію знайти?
— Будь-яку.
— Музику? Чи новини?
— Байдуже. А потім сядь біля мене, зеленоока.
Вона знайшла станцію, що передавала хорошу музику, пісні Астурії, дуже мелодійні й сумні, підійшла до тахти, опустилася на килим у головах, так, що її обличчя було урівні з обличчям Штірліца, поцілувала його лоб швидкими, легкими поцілунками, вони були аж надто цнотливими, мабуть, так мати цілує дитину, подумав Штірліц, я ніколи не відчував цього, я не пригадую матері, батько не цілував мене відтоді, як я підріс і відсторонився од нього; хлопчики ніяковіють від одвертих проявів батьківської ласки, а батько образився, після цього він ждав, коли я підійду до нього і ткнусь лицем у вухо, тільки тоді він обнімав мене, гладив голову й швидко, як Клаудіа, притулявся до моєї щоки сухими губами…