Експансія-I
Шрифт:
Поставивши машину біля готелю, Роумен іще раз оглянув «шевроле», вода з радіатора й досі цебеніла тонким струмочком.
— Що робити? — спитала дівчина розгублено.
— Ходімо відженемо мій «форд».
— Ідіть самі, у мене в машині багаж.
— Іспанці не крадуть.
— Так я вам і повірила! Мені дідусь казав, що вони всі злодії.
— Він хоч раз був тут?
— Ні, але він був дуже начитаний.
Роумен аж скорчився від сміху; він сміявся, як завжди, беззвучно; махнув рукою і побіг до «форда». Коли дали червоне світло,
— Перетягайте багаж до мене, — сказав він. — А там вирішимо, що робити.
— Це ви перетягайте мій багаж! Розбили машину й зразу починаєте експлуатувати нещасну дівчину.
— Покажіть-но зуби…
— Що?! Я розбила рот?!
— Ні, просто я хочу побачити, які у вас гострі зуби.
Дівчина всміхнулася; усмішка в неї була несподівана, обличчя одразу змінилось, лоб розгладився, стало видно, який він великий і випуклий; зникли ранні зморшки біля продовгуватих голубих очей; ніякої косметики; але вона не така вже й молода, як мені здалося спочатку, подумав Роумен; їй не двадцять, як я гадав, ось-ось тридцять; тим краще, дівоча необізнаність передбачає в партнерстві юнацьку недосвідченість, а мені незабаром сорок…
Він допоміг їй перетягти баул, чемодан і велику полотняну сумку, на якій було вишито два слова: «Норвегія» й «Осло».
— Я — Пол Роумен, а як вас звати? — спитав він.
— Крістіна Крістіансен… Кріста…
— Давно з Осло?
— Звідки ви знаєте, що я звідти?
— Я працюю дедуктивним методом Шерлока Холмса.
— Ні, правда…
— А сумка чия? — він кивнув на заднє сидіння. — Там же про вас усе написано.
— Так я можу бути з Канади… А сумку я просто купила в Осло.
— Я канадців впізнаю за милю, — сказав Роумен. — У мене є друг, який виховувався у Квебеці… Що мені з вами робити? З'їздимо до вашої страхової компанії?
— А я й не знаю, де вона…
— Покажіть документи на машину.
— Вони залишилися в машині.
— Принесіть.
І фігурка в неї чудова, подумав Роумен, от пощастило, га? Я відчуваю постійну порожнечу навколо себе; після того як повеселишся з французькими гастролерками, які обслуговують іноземців у «Рітці», стає ще самотніше, хоч вовком вий. А з цією дівчиною мені раптом стало спокійно, я відчув себе живою людиною, мені захотілося забути Брунна, нацистів, Харріса й поїхати з нею в село, посидіти в невеличкому кафе, діждатися вечора, коли люди почнуть співати свої чудові пісні, самому заспівати разом з ними і її навчити, як треба допомагати собі чути ритм, виляскуючи його сухими спритними пальцями.
— Ют, — сказала Кріста, даючи йому документи. — Я не розумію іспанську, ми з хазяїном гаража розмовляли жестами.
— Тут це небезпечно, — посміхнувся Роумен і ввімкнув двигун. — Особливо з вашою фігурою.
— Я займалася японською боротьбою.
— Гаразд, продовжуйте нею займатися, — сказав Роумен, розглядаючи пожмакані папери, які фірма по аренді
— За три дні…
— Я запитую про гроші, а не про дні.
— Двадцять доларів.
— Вони взяли у вас долари?
— Звичайно.
— Це тут заборонено. Вони мусять брати тільки песети.
— Чому?
— Щоб зміцнювати престиж власної валюти й покласти край спекуляції на чорному ринку… Ви чим займаєтесь?
— Пишу дисертацію.
— Про що?
— Про казна-що. Інтегральні залежності…
— Що?!
— Я не хочу про це говорити! Мені ця математика остогидла, як ромашкові таблетки! Я не хочу згадувати про те, що мені невдовзі знову доведеться робити.
— Навіщо ж тоді писати дисертацію?
— Бо цього хотіла мама. І тато також, він був професором математики. А я їм обіцяла, коли вони були живі. Вони ж привчили мене тримати слово.
— Хороші у вас були тато й мама.
— Дуже. А ви що робите?
— Бізнес.
— Ви не англієць?
— Ні.
— Американець, так?
— Він. Ніколи раніше не були в Мадріді?
— Ніколи.
— Подобається місто?
— Та я ж з аеродрому — в бюро аренди, звідти — вам у бампер і після цього у вашу машину. Я тут всього лише дві години.
— Влаштували собі відпустку?
— Еге ж. Мій друг сказав, що в жовтні тут найцікавіші кориди. І квитки на них не дуже дорогі.
— Слухайте більше ваших друзів… Квитки завжди коштують однаково, тут немає туристів, закрита країна, ціпи регулюються владою… Хто ж це верзе таку нісенітницю?!
— Ви розсердились?
— Чого це я розсердився, просто не люблю, коли люди базікають дурницю.
— Ви ревнивий?
— А ви спостережлива.
— Математик, — всміхнулася Кріста, — нічого не вдієш, мені без цього не можна… Як у шахах… Знаєте, як називають шахи?
— Як?
— Єврейський бокс.
Роумен знову засміявся, аж стукнувся лобом об кермо; а посміявшись, сказав:
— Після того як ми все відрегулюємо з вашою машиною, я одвезу вас до себе. В мене велика квартира, можете жити в ній.
— Спочатку подзвоніть дружині, вона може бути проти.
— Гаразд. Подзвонимо від мене, вона у Нью-Йорку, я запитаю, чи вона не буде проти, якщо в мене поживе кілька тижнів дуже вродлива дівчина, вся у веснянках, з продовгуватими голубими очима, а волосся чорне, як вороняче крило.
— Я пофарбована, — сказала Кріста. — А взагалі я зовсім біла. Ви бачили хоч одну чорну норвежку?
— Де ви так вивчили англійську?
— Батьки віддали мене в англійську школу… Вони були англофілами… У нас частина людей німців, але більшість симпатизує англійцям.
Вони приїхали в бюро прокату, Роумен зайшов до шефа, який дрімав за скляними дверима, вифранчений, в оранжевому піджаку, яскравому галстуку, з двома фальшивими камінцями на товстих пальцях, порослих цупкими щетинистими волосиками.