Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

— Хефе, — звернувся до нього Роумен, — ваша клієнтка мало не загинула в катастрофі. Ви всучили їй автомобіль без гальм.

— Кабальєро, — вигукнув шеф, — усі мої автомобілі проходять найретельніше обслуговування. За машинами стежать кращі іноземні спеціалісти. Я не довіряю свої машини іспанцям, ви ж знаєте наш народ, тяп-ляп, ніякої гарантії, усе поспіхом, бездумно. Я дав сеньйориті чудовий «шевролете», на ньому можна проїхати всю Європу.

— Хефе, мотлох цей ваш «шевролете», — в тон хазяїнові заперечив Роумен, ох, оці вже іспанці,

вони схожі на німців, не кажуть «пежо» а «пегеоут», не «рено», а «ренаулт», і неодмінно «шевролете», а не «шевроле», потяг до повного порядку, а чи існує він на землі? Світ скуйовджений, безладний, може, в цьому й прихована його найвища чарівність. — Давайте домовимося ось про що: сеньйорита не звертається у страхове товариство, у неї багато синців, вона може завдати вам серйозної шкоди, «шевролете» стоїть біля Сібелес, нехай ваші люди притягнуть його сюди й старапно відремонтують, а ви дасте сеньйориті малолітражку, якщо вона їй буде потрібна. Домовились?

— Кабальєро, це неможливо. Ми повинні поїхати на місце події і викликати поліцію…

— Яка випише вам штраф, хефе…

— Ми з ними зможемо домовитися по-доброму.

— «Ми»? Я не маю наміру з ними домовлятися ні по-доброму, ні по-поганому. — Роумен витяг з портмоне десять доларів, поклав на стіл хазяїна й вийшов; Кріста ввімкнула приймач, знайшла музику, передавали пісні Астурії.

— Усе гаразд, — сказав він, — ми вільні. Знаєте, про що вони співають?

— Про кохання, — посміхнулася дівчина, — про що ж іще.

— Музика — це кохання, її найвища стратегія, а я запитую про тактику, тобто про слова.

— Мабуть, про квіти щось…

— Ні, «блюмен» — це німці, у них всі пісні про квіти. Іспанці оспівують дію, рух і слово; «о, як горять твої очі, коли ти говориш мені про своє серце, що завмирає від солодкого передчуття»…

— Ви дивно розмовляєте… І поводитесь не по-американськи…

— А як я повинен поводитись по-американськи?

— Напористо.

— Вам про це говорив друг, який знає ціни на тутешню кориду?

— Так.

— Пошліть його к чорту. Американці хороші люди, не вірте базіканню. Просто нам заздрять, тому й не люблять. Хай би всі навчилися так працювати, як ми, то й жили б добре… Ми, може, тільки занадто пнемось, щоб усі жили так, як ми. Нехай і нам не заважають… Погано про нас говорять лише самі заздрісники… Правда… Ви голодні?

— Дуже.

— Місто подивимося потім?

— Як скажете.

— А чого це ви стали така покірна?

— Відчула вашу силу. Ми ж як звірятка — вмить відчуваємо силу.

— Поважаєте силу?

— Як сказати. Якщо це просто сила, м'язів багато, тоді нецікаво… Я ж займаюся японською боротьбою… А якщо сила поєднується з розумом, тоді жінка піддається… Тільки сильні люди можуть бути добрими. Сильний лікар, сильний математик, сильний літератор — вони добрі… А ті, хто знає про себе правду, хто знає, що він слабкий й невдатний — хоч і в еполетах, і уславлений, — все одно злий…

— Кидайте математику,

Крісто, — порадив Роумен. — Ваше місце у філософії… Що ви більше любите? М'ясо чи рибу?

— Найбільше я люблю готувати. Ненавиджу ресторани. Якщо ти не сподобалась офіціантові, він може плюнути в смажену картоплю, ніхто ж не бачить…

Роумен знову залився сміхом, постукав лобом об кермо, вирулив від Сібелес на Пассеа-дель-Прадо, повернув праворуч, зупинився біля критого ринку; коли Кріста почала зачиняти вікна в машині, ще раз сказав, що тут не крадуть, іспанці народ напрочуд чесний, узяв її за руку (вона була тепла й м'яка, серце в нього зупинилося від ніжності)' й повів дівчину в м'ясний павільйон.

— Продаю, — сказав він, кивнувши на ряди, повні продуктів. — Вибирайте — що душі заманеться.

— Не розорю?

— Ну й що? Зберемо банду, почнемо грабувати на дорогах.

— Тут зайці є?

— Тут е все. Але тільки тоді, коли у вас є гроші.

— Я вмію готувати зайця. З часником, цибулею й помідорами.

— Мати навчила?

Кріста похитала головою:

— Той друг, якого ви відразу не злюбили.

— У такому разі зайця ми не купуватимемо. Що ви ще вмієте готувати?

— Можу зробити тушковану телятину.

— Хто вчив?

— Ви хочете, щоб я відповіла «мама»?

— Так.

— Бабуся.

— Годиться. Купуємо телятину. Вмієте вибирати? Чи допомогти?

— Що треба відповісти?

— У цьому випадку можете відповідати що хочете.

— Мій друг любить, коли я це роблю сама.

— Знаєте що, скажіть, де ви хотіли б зупинитися, я вас відвезу в готель.

— Я й сама дійду.

— Чемодан у вас заважкий.

— Пусте, я навчилася тягати чемодани під час війни.

— Навіщо ви так граєте зі мною, га?

— Бо дали мені можливість відчути ваш до мене інтерес. Якби ви були байдужі, я б з шкіри лізла, аби вам сподобатись.

— Жінки люблять, коли з ними грубі?

— Ні. Цього ніхто не любить… Я, звичайно, не знаю, може, якимсь психопаткам це подобається… Але гру любить кожна жінка. Ви, чоловіки, відібрали у жінок право на інтригу, ви не пускаєте нас в дипломатію, не дозволяєте керувати шпигунським підпіллям, не любите, коли ми стаємо професорами, ви дуже владолюбні за своїм кроєм, і нам лишається виявляти свої людські риси тільки в одному: у грі з вами… За вас же, не думайте…

— От хороша телятина, — сказав Роумен.

— Я на неї й націлилась. Квапдо? — спитала вона продавця.

Той здивовано подивився на Роумена, іспанці не розуміють, коли на їхній мові розмовляють погано, це ж так просто, розмовляти по-іспанському.

— Сеньйорита запитує, скільки коштує? — допоміг Роумен. — Зважте два гарних шматки. Якщо у вас залишилися нирки й печінка, ми теж заберемо.

— Скільки коштує? — повторила Кріста. — Дуже дорого?

— Ні, терпимо, — він простяг їй гроші. — Купіть-но торбинку, вони тут зручні, продають у крайньому ряду.