Еліксир життя
Шрифт:
— Добре, останнє питання: що допомагає вам нейтралізувати дію мого ящика? Адже не заземлюєте ви своїх футболістів?
— О, ви підказали що один спосіб. І дуже непоганий: пропустити тоненьку дротинку від ноги через шип бутса, — Гріні засміявся. — Але свої методи протидії я збережу в секреті. Я знав, проти чого треба боротися, і знайшов захист. Скажу тільки одне: я можу протистояти вам навіть на вашому стадіоні. В цьому ви переконалися… А тепер вибачте, мушу вас на кілька хвилин залишити. Потім докінчимо.
Коли
— Джордж, — спитав Чезі, — ви можете допомогти будь-якій команді обеззброїти мене?
— Хоч спросоння, від початку й до кінця матчу. Я навіть думав: чи не стати вашим персональним суперником? Де граєте ви — там і я. Перед матчем гроші з рук у руки, і “Нові Колумби” не страшні. Уявляєте, Чезі, райське життя! Без тренувань, без турбот. І платитимуть, запевняю вас, пристойно.
— Джордж, це ви серйозно? — занепокоївся Енріке.
— А чом би й ні? — насмішкувато озвався Гріні. — Ваш брат, шана йому, забезпечує вам чималий достаток. А я один знаю його таємницю. Ось вам і своєрідний симбіоз. Я згоден відігравати в ньому роль паразита.
І знову запала тиша. її порушив винахідник:
— Ваші брати знають про мене стільки ж, скільки й ви?
— Чезі, не майте мене за дурня…
— За яку суму на місяць ви будете мовчати? — наважився на останній крок молодший Манета. — Тільки мовчати надійно, щоб я міг спокійно спати.
— Шість тисяч, — одказав Гріні, немов від першої хвилини зустрічі чекав на це запитання і давно обміркував відповідь. — Гадаю, я не роздягну вас догола. Чотири тисячі мені. По одній — братам. Їм, звісно, небагато, але краще, якщо мовчатимуть і вони. Про це потурбуюся я сам. Ви матимете діло лише зі мною.
— Домовлено! — рішуче підсумував Чезі.
Шість тисяч на місяць було не так уже й багато, хоч платити їх доведеться з власної кишені. Хельмут Вальде не повинен нічого знати про сьогоднішню зустріч. Він, як і раніше, мусить безоглядно вірити у всемогутність Чезі Манети й сплачувати йому по п’ять тисяч за перемогу.
Нічого не вдієш, так влаштовано світ, кожен робить свій бізнес. Цього року “Нові Колумби” вперше стануть чемпіонами країни, їм уже ніхто не завадить. А наступного треба знову взяти шефа за горлянку, вигребти з того мішка побільше для себе й Енріке. Одне слово, жити можна.
— Та це ще не все, — сказав Гріні. — Братами, можливо, я іноді вам поступлюся, коли їхні команди не пастимуть задніх. Але зі мною ви завжди будете грати чесно. Тим більше, що сіє, як кажуть, від вас не залежить. Зберегти своїх хлопців од вашого впливу, Чезі, я, слава богу, можу.
— А ми інакше собі й не уявляли.
— І ще одне…
— Чи не забагато умов, Джордж? — устряв Енріке.
— Ні, саме в міру, це остання. Ви станете чемпіонами, але кубок виграю я. Будь ласка,
— Джордж, аж тепер я зрозумів, чому Соді да Сільва частенько називає вас старим лисом, — кисло зауважив Енріке.
— От і чудово! Головне, що ми домовилися…
* * *
Відчинилися двері, й служниця вкотила на веранду столик з усілякими наїдками. Від них так апетитно пахтіло, що, попри бажання зразу, не гаючи й миті, залишити це місце, брати Манета немов приросли до фотелів.
— Тішу себе надією, що ви пообідаєте зі мною, — гостинно запросив Гріні. — Не будемо порушувати традиції. Добру угоду треба освятити улюбленими напоями. Я ж казав, що чекав на вас.
Він підійшов до бару, вмонтованого в стіну, поклав палець на кнопку, але нараз обернувся й з усмішкою мовив:
— Є в мене один кумедний тост. Якщо він, звичайно, не образить вас.
— Нас уже ніщо не образить, — тужливо відповів Чезі.
— Тоді дозвольте. Пам’ятаєте, Енріке, на початку сезону ви похвалилися, що маєте двадцять дев’ять награних варіантів атаки? Пропоную випити за тридцятий — з моєю несподіваною участю!
Гріні натиснув кнопку, і дверцята бару ковзнули вбік. У м’якому світлі золотилися три налиті заздалегідь чарки поруч трьох пляшок коньяку різних сортів. А в центрі, поміж штофів та келишків, бовванів старовинний Будда, потворний і надміру гладкий. Його увінчувала білорожева шапочка Енріке Манети.
Микола Дашкієв
ЕЛІКСИР ЖИТТЯ
Напровесні цього року в П’ятій палаті Найцентральнішої клініки міста Києва помирав такий собі підстаркуватий Письменник. Він прожив на світі не багато й не мало — півста літ; зазнав за ці роки і слави й неслав’я, гіркоти поразок і радості перемог; працював, не знаючи ні сну, ні спочинку; написав кільканадцять сяких-таких науково-фантастичних оповідань, повістей та романів; ніколи не думав про старість Т смерть, бо вони уявлялися йому надто далекими… аж раптом захворів і опинився в лікарні.
Дивно було спочатку Письменникові: як це так сталося, що він, завжди такий дужий і молодий, — бо відомо ж, що в 50 літ тільки починається зрілість! — не може самостійно підвестись на ліжкові; як це так, що йому, який завжди уникав ліків, — окрім еліксиру бадьорості, звичайно! — тепер щодня доводиться поглинати неймовірну кількість таблеток та порошків; як це в нього, — колись такого соромливого! — вистачає нахабства вісім разів на лобу повертатися до гарненької фельдшериці Тасі тим місцем, — даруйте на слові! — звідки ноги ростуть і куди шприцем штрикають?!