Епоха слави і надії
Шрифт:
Розташувавшись на задньому сидінні, Ніколас занурився у свій телефон, краєм ока помітивши, як Ганна дістала з сумочки блокнот і почала щось захоплено записувати на його сторінках – можливо, промова для майбутнього показу.
Машина плавно виїхала з провулка.
– Вам не дме? – Раптом співчутливо поцікавився водій, з посмішкою подивившись на Ганну.
– Ні, дякую, все добре, – дівчина похитала головою.
– Точно? Не замерзли?
– Ні – ні, правда, все добре.
– Хочете цукерок? – Чоловік, не зводячи погляду з дороги, пошарудів і дістав пакет. – Я їх тільки що купив в одній популярній кондитерській. Такі смачні! Желейні. Обожнюю їх! Зазвичай я не пропоную пасажирам, це не тактовно.
– А знаєте, хочу! – Променисто посміхнулася Ганна.
– Тепер зрозуміло, чому в вас такий високий рейтинг, – весело пирхнув Ніколас.
Автомобіль зупинився перед світлофором, де, незважаючи на досить пізній час, бігали між рідкісними машинами хлоп’ята у пошарпаному одязі.
– Любите квіти? – Знову звернувся водій до Ганни.
– Дуже, – кивнула дівчина.
Висунув голову з вікна, чоловік окликнув одного з хлоп’ят і, відрахувавши пристойно завищену суму, забрав букет. Ганна вражено ахнула і трохи почервоніла від зніяковіння, коли водій протягнув їй жоржини – ніжно рожеві, з великими бутонами.
Ніколас на все це лише підвів брови, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Спалахнув зелений і вони поїхали далі.
– Ось знаєте, Ганна. Я такий щасливий, що у мене є сім'я, троє дітей. Дружина, робота – мені все це дійсно подобається, – водій щасливо зітхнув. – Двоє синів тут, зі мною, а дочка вчиться на другому курсі в університеті у Польщі. Вона частенько дзвонить мені, нудьгує, ну і грошей просить на якісь речі. А я кладу їй на картку і так добре на душі стає. Просто від того, що я дитині своїй зробив щось добре, чимось допоміг. Я уявляю, як вона там якісь хусточки собі купить, піцу замовить з друзями, їй на все вистачить.
І мені прямо тепло. А ще, знаєте, ось коли я дружину відвожу на манікюр, завжди сам розплачуюся. І так приємно! Вона ж потім цей манікюр мені ще два тижні показуватиме і посміхатиметься. І мені так приємно від цього, ви собі не уявляєте. Я ж для сім'ї щось добре зробив!
Ніколас відклав телефон убік, вирішив, що на повідомлення, що входять, можна відповісти і потім, і почав прислухатися до розповіді таксиста.
– А ось ще, знаєте, так мало щасливих людей на вулицях! Я дивлюся на пішоходів і практично не бачу усмішливих. Всі такі тьмяні і смикані. Ви, взагалі-то, перша, хто посміхнувся мені за останні пару днів, – на цих словах водій і сам розплився в посмішці. – Зустрів нещодавно знайомих, у них двоє дітей вчаться в першому і другому класі. І вони скаржилися, як дорого дитину в школу зібрати, "а приладдя купити, а підручники, а форму, а курси"… Хвилин п'ятнадцять тільки про це і говорили, і лиця на них не було. А я запропонував рішення.
Знаєте яке? Сказав їм йти в найближчий дітбудинок і здати туди своїх дітей, раз вони для них такий тягар. І не буде тоді жодних проблем ні з школою, ні з формою, ні з підручниками. Вони у відповідь: "не, ну як це, так не можна, ми ж їх любимо, це ж наші діти". Ну ось ваші діти – одже будьте вдячні за те, що Бог послав вам їх здорових і гарних. Багато людей можуть лише мріяти про це і готові віддати всі гроші світу за таку можливість, а у вас цей дар вже є. Подарунок долі. Любіть їх і робіть для них усе. І робіть так, щоб вони про це "все" навіть не дізналися. Не любите – віддайте до дітбудинку. Чого скаржитися?
– Так, ви праві, – кивнула Ганна.
– Настільки щасливі люди, а зовсім не помічають свого щастя. І в більшості так, правда? Ось якби люди вміли…
Чоловік занурився у міркування про те, що треба ловити момент і цінувати маленькі радощі. А Ніколасу в свою чергу його недавні вчинки перестали здаватися такими вже дивними. Він просто зрозумів, що ця людина відрізняється. Він ні підприємець, ні інвестор, ні політик. Він
Треба вміти правильно будувати стосунки зі своїм чадом і піклуватися про нього до тих пір, доки він не зможе робити це самостійно.
– Ось тому, ми і боїмося, кажуть люди по – сьогоденню близькі, коли їм є про що помовчати, – кинув водій фразу, що притягнула увагу Ніколаса. І він знову був повністю згоден з цією людиною.
Роздумуючи про слова чоловіка, Ніколас знову дістав телефон і продовжив відкривати непрочитані повідомлення. "Це ваш водій Uber, я чекаю вас зовні". Серце пропустило удар, Ніколас кинув швидкий погляд у бік водія, потім нахилився до сидіння Ганни і, легенько торкнувшись її плеча, показав повідомлення, коли та обернулася.
Ганна розгублено і трохи перелякано подивилася на Ніколаса. Вона судорожно вдихнула і міцно стиснула блокнот, що лежав на її колінах.
– У вас бензин закінчується, – звернувся Ніколас до водія. – Треба заїхати на заправку.
– Заїдемо, – кивнув чоловік, – але тільки не на цю, – вони промайнули повз, заклично миготливу вогниками, заправну станцію. – Там деруть в тридорого.
– Я оплачу, якщо ми… – договорити Ніколас не встиг. Голосно вискнувши гальмами, розгорнувшись боком, їм перегородила дорогу інша машина. Все відбувалося дуже стрімко. Буквально за лічені секунди, двоє хлопців у масках підбігли до дверей з боку Ганни і витягли її з автомобіля. Дівчина закричала, Ніколас зібрався було кинутися їй на допомогу, але водій, заблокувавши двері, перегнувся між сидінь і схопив його за рукав.
– Сидіти! – Крізь зуби прошипів він і, розмахнувшись, стукнув кулаком у вилицю. Удар вийшов несильним і змащеним через незручне положення водія, але на кілька секунд оглушив Ніколаса. Чоловік підтягнувся вперед, знову завдаючи удару, але цього разу Ніколас встиг перехопити кулак і просунув водієві ногою кудись у грудну клітку. Той ахнув, смачно вилаявся і, дотягнувшись, струсив Ніколаса за грудки.
Ловець безуспішно пробував дотягнутися до кнопки розблокування дверей, в занадто тісному просторі було майже нереально вирвбити супротивника.
– Та відчепися ж ти, біс тебе дери! – Люто прогарчав Ніколас. В цей час повернулися двоє в масках і, витягнувши Ніколаса на трасу, кілька разів вдарили його кулаком по голові. Всі троє, разом з водієм, застрибнули в автомобіль і забрали з собою Ганну в невідомому напрямку, залишивши Ніколаса лежати на узбіччі, поряд з покинутим стареньким мерсом.
Він різко сів, трохи скривився від тупого болю у потилиці, здавив пальцями віскі, намагаючись прийти до тями і, підхопившись побіг до машини. Сів за кермо, сподіваючись, що ще не пізно, що встигне наздогнати викрадачів, але ключів не виявилось нігде, як і на підлозі, як і між сидінь. Він зло вдарив долонями по керму. Треба було щось робити, щось вирішувати. Ніколас дістав телефон, але той розбився під час бійки і не включався. В голові набатом стукала лише одна думка: "Ганну викрали". Її викрали, а він зараз абсолютно безпорадний і не знає, як їй допомогти.