Ерагон. Найстарший
Шрифт:
Ерагон невдоволено гмукнув, трохи роздратований невдалим закінченням їхньої розмови, а також згадкою про важкі випробування. Усе, чого він зараз прагнув, так це дістатися ліжка, заснути й забути про цей день.
— Оромис-ельда, — почав був він, ретельно добираючи слова, — дуже гарний учитель.
— Щось сталося?.. — раптом схопила його за руку Арія.
— Та ні, усе гаразд, — спробував звільнитися хлопець.
— Я знаю тебе доволі довго, щоб відчувати твій настрій, — наполягала ельфійка. — Між вами щось сталося? Ти тільки скажи, і ми все встигнемо
— Ні, це жодним чином не стосується мого навчання! — мовив Ерагон, утішений несподіваною турботою ельфійки. — Спитай, якщо хочеш, Сапфіру. Вона може тобі відповісти.
— Але я хочу почути це від тебе, — м'яко озвалась Арія.
Зціпивши зуби, Ерагон розповів і про медитацію на галявині, і про свою невдачу у Фартхен Дурі.
— Барзул! — несподівано вилаялась Арія. — Я знала про той твій учинок, але ніколи не думала, що все так обернеться! Будь ласка, вибач мені, що я витягла тебе з дому! Тобі слід було побути на самоті!
— Пусте, — сумно посміхнувся юнак. — Я вдячний тобі за цей вечір, за твої розповіді і взагалі за все. — Ельфійка посміхнулась у відповідь, і вони ще довго сиділи під сосною, а місяць на небі здіймався все вище й вище, немовби цій чарівній ночі не буде кінця-краю.
— Знаєш, я думаю про те, що станеться із цією дитиною, — тихо мовила Арія, пригортаючись до Ерагона.
І якраз у цю мить мудрий Благден зі скуйовдженим білим пір'ям прокричав згори своє зловісне «Вірда!».
У ЛАБІРИНТІ ОПОРУ
Склавши руки на грудях, Насуада з нетерпінням дивилась на двох чоловіків, які стояли перед нею.
Той, що був праворуч, мав товстелезну шию, розкуйовджене волосся й губи, схожі на вареники. Утім, дівчина добре знала, що зовнішність незрідка буває оманливою.
Другий чолов'яга нічим особливим, окрім неприродного кольору шкіри, не вирізнявся, хоча всі вардени, що кілька тижнів тому прибули до Аберона, столиці Сурди, дуже сильно засмагли. Очевидячки, цей блідолиций народився десь на півночі Імперії.
— Ну, — мовила Насуада, — і скільки твоїх курчат він знову вбив?
— Тринадцять, пані, — відповів бідолаха.
— Нещасливе число, пане Гамблю, — сказала зітхнувши дівчина. — Ти сам це довів. Отже, ти злодій, а відшкодувати збитки ніяк не хочеш?
— Що поробиш, моя пані!
— Я лиш дивуюся з того, як ти міг зжерти тринадцять курчат за чотири дні. Ти коли-небудь буваєш ситий?
— Не хочу видатися нечемою, моя пані, — товстун пошкрябав неголену щоку, — але моя ненажерливість зовсім би вас не хвилювала, якби варденів добре годували. Адже ми важко працюємо, зрозумійте! Бачте, який я товстий, хоч і вимахую щодня кайлом. Три тижні жалюгідного харчування доведуть до сказу будь-кого з ваших підлеглих! А ще ж і селяни довкола… вони ніколи не поділяться з тобою жодним шматочком… Так, визнаю, саме це мене й спокусило. Я не дуже то й опираюся, коли йдеться про їжу. Я хочу їсти, розумієте? І не думаю, що таке бажання є тільки
«Он воно як!» — замислилась Насуада. Вардени не можуть прохарчуватися, навіть попри допомогу короля Сурди. Адже Орин не вчинить так, як Галбаторікс, котрий примушує селян задурно годувати своє військо, просуваючись землями Алагезії. Саме цим і відрізнялися шляхетні Орин, Ротгар та Ісланзаді від деспота Галбаторікса.
— Я добре тебе розумію, пане Гамблю, — мовила дівчина. — Утім, хоч вардени й не мають зараз власної держави, відповідаючи тільки перед своїм урядом, це не дає їм права грабувати чужих селян. Отож заплати бодай якусь копійку за тих курчат, гаразд?
— Гаразд, я заплачу, — буркнув незадоволено товстун.
— І це все? — вигукнув селянин. — Але ж на ринку я мав би за курчат значно більше!
— Годі! — гримнула дівчина. — Звісно, на ринку ти мав би значно більше! Але в Гамбля стільки немає, розумієш? І це тому, що я плачу йому так само, як і тобі! Якби я вирішила викупити всіх твоїх курей для варденів, ти не отримав би більше! Тепер тобі все ясно?
— Але ж… — скривився був селянин.
— Я питаю, чи тобі все ясно?
— Так, моя пані.
— От і добре, — заспокоїлась дівчина. — А тепер ідіть собі.
Задоволений Гамбль грайливо вклонився й вийшов з кімнати разом із селянином.
— Ви теж можете йти, — гукнула Насуада до вартових.
Залишившись на самоті, вона знеможено впала в крісло й почала обмахуватись віялом. Спека забирала всі сили, і будь-які державні справи викликали в неї саму огиду.
Утім, дівчина розуміла, що ця втома не покине її навіть узимку. Адже позаду була довга подорож варденів Беорськими горами, тобто з Фартхен Дура до Сурди. Вона аж здригнулася, згадавши довгі дні, проведені в сідлі: цей похід дуже добре загартував її людей перед майбутньою війною.
Відкинувши нарешті віяло, Насуада подзвонила у дзвіночок, покликавши свою радницю Фарику. Та миттю вислизнула з потаємного ходу, що містився за спиною в правительки.
— Хто там іще? — кивнула дівчина вбік приймальні.
— Уже нема нікого, моя пані.
Насуада з полегшенням зітхнула. Час від часу вона влаштовувала відкриті суди, де розглядала скарги варденів. Кожен міг прийти на аудієнцію до правительки, і для неї не було важчих клопотів, ніж мирити скривджених селян та голодних варденів. Усе-таки її бідолашний батько мав рацію, коли казав, що будь-який компроміс залишає по собі невдоволених.
— Я хочу, щоб Гамбля перевели на іншу роботу, — мовила Насуада до Фарики. — Туди, де знадобиться його красномовство. Нехай навіть завідує постачанням харчів, але я не можу бачити пику цього шахрая!
— Гаразд, буде зроблено, — відгукнулась радниця. — Де його розшукати, моя пані?
— Десь у каменоломнях.
— Знайдемо, — занотувала Фарика у своєму записникові. — До речі, король Орин просив вас зайти до нього в лабораторію.
— І що ж він там робить? — зиркнула Насуада в люстро, пригладжуючи волосся. — Знов милується собою?