Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Як ти гадаєш, котра зараз година? — промимрив юнак.
— Ми ще маємо пару годин до зустрічі з Оромисом, — відповіла Сапфіра. — Тож ти відпочивай, а я повартую.
Засинаючи, Ерагон подякував, заколисаний гойданням дерева, на якому йому судилося віднедавна мешкати.
ЧОМУ ТИ БОРЕШСЯ?
«Ну чого ти так репетуєш?» — нетямився юнак. Оромисів годинник гудів, наче велетенський шершень, відлунюючи Ерагонові у вухах, аж доки він не підкрутив механізм.
Його
— Між нападами минуло так багато часу, — сказав Ерагон, — я вже почав був сподіватися, що мене зцілили… Гадаю, це справжнє диво, що я й досі живий.
— Але ж ти не сам, малий, — витягши шию, Сапфіра потерлася об його руку. — Я зроблю все, щоб тобі допомогти.
Ерагон знехотя посміхнувся. Зрадівши, дракон лизнув його в обличчя й нагадав:
— Ти мусиш підготуватися до від'їзду.
— Знаю, — юнак прикипів поглядом до підлоги, не в змозі поворухнутись. Потому він поплентався до купальні, де насилу помився й, скориставшись магією, поголився.
Він уже майже закінчив гоління, коли несподівано відчув, як хтось втручається в його свідомість. Не вагаючись, Ерагон одразу ж почав лаштувати захисні бар'єри, але миттю збагнув, що небезпеки нема: до нього звертався Оромис. Учитель наказав захопити із собою меча, і зв'язок урвався.
— Не завадить бути обачнішим, — перевівши подих, сказав юнак Сапфірі. — А якби це був ворог?
— Але ж я завжди з тобою! — відгукнулась та.
Після водних процедур Ерагон захопив пергамент, сів на дракона верхи й прилаштував Зарок на згині руки.
Сапфіра злетіла, здійнявши куряву, і взяла курс на будинок Оромиса. Згори було дуже добре видно, якої шкоди завдав ураган, що пронісся над Ду Вельденварденом. І хоча в Елесмері не впало жодне дерево, далі, там де магія ельфів ставала слабшою, буревій зламав безліч сосон, а вітер ще й досі не вщух, розгойдуючи велетенські стовбури. Над лісом здіймалися хмари золотавого пилу.
Під час польоту Ерагон із Сапфірою згадували все те, чого вони навчилися на попередніх уроках. Юнак розповів про те, що він дізнався про життя червоних мурах і прадавню мову, а дракон натомість — про свої пригоди в повітрі.
Отож, коли вони приземлилися й Оромис почав розпитувати Ерагона про успіхи Сапфіри, а Глаедр питав у Сапфіри про успіхи Ерагона, обидва учні могли відповісти на будь-яке запитання.
— Дуже добре, Ерагоне, — похвалив учитель.
— Так, добре, — сказав Глаедр Сапфірі.
Потому дракона зазвичай відсилали на навчання з Глаедром, а Ерагон залишався з учителем. Але цього разу юнак і Сапфіра вирішили тримати зв'язок, аби знати, чого саме навчають кожного з них.
— А твій голос став грубшим, — стежачи за
— Уранці знову боліла спина, — зізнався юнак.
— Співчуваю, — кивнув учитель. — Зажди мене тут.
Оромис рушив до хатини й за мить вистрибнув із мечем у руках. Його сріблястим волоссям бавився вітер.
— Сьогодні, — гукнув він, — ми схрестимо наші мечі, Наеглінг та Зарок! Тож хапай зброю й начувайся!
Цього ранку Ерагонові страшенно кортіло, щоб йому дали спокій, але він не міг розчарувати вчителя, тому взяв меч. «От що значить бути вершником», — промайнуло йому в голові.
Зосередившись, юнак вдався до магії, відчуваючи, як енергія сповняє тіло. «Гойлот ду кніфр», — тихо мовив він, і мерехтливе сяйво з'явилося між його великим і вказівним пальцями, якими він провів по лезу Зарока.
Утім, коли їхні мечі зійшлися, Ерагон одразу ж збагнув, що перед ним аж ніяк не Арія й навіть не Смерк. Він сам був непоганим фехтувальником, але все одно не міг протистояти Оромисові, в якого аж кров загусала від магії. Юнакові руки виявились надто слабкими, а реакція — дуже повільною. Але все це аж ніяк не применшувало його бажання здобути перемогу. Він бився так відчайдушно, неначе все було намарно.
Оромис випробовував учня в усіх можливих стилях, змусивши юнака скористатися всім арсеналом ударів, умінням парирувати та секретними ухилами.' Але все намарно: юнак ніяк не міг дістати ельфа. Урешті-решт він спробував змінити стиль бою, що збило б з пантелику навіть найспритнішого воїна, натомість отримав болючий удар у стегно.
— Рухайся швидше! — гукнув Оромис. — Той, хто стоїть, як дерево, загине у битві, а той, хто вигинається очеретом, переможе!
Ельф був неперевершений, така собі вибухова суміш контролю й люті. Він нападав зненацька, наче кіт, бив швидко, наче чапля, а присідав і ухилявся з грацією ласки.
Вони билися добрі півгодини, аж Оромис несподівано шкопиртнув, і його обличчя спотворила гримаса болю. Ерагон миттю збагнув, що це таємнича хвороба ельфа, яка час від часу давалася взнаки, тож кинувся на нього. Ясна річ, це було підступно, але юнакові жах як кортіло бодай раз за весь поєдинок торкнутися супротивника мечем.
Утім, не судилося. Зброя зависла в повітрі. Ерагон крутнувся, і його пройняв шалений напад болю. Останнє, що він почув, це відчайдушний зойк Сапфіри. Звісно, він свідомо пішов на цей учинок, розуміючи, що це чергове випробування його тіла, яке горіло пекельним вогнем. Найприкрішим було те, що навіть непереможний дух воїна тепер нічим не допомагав. Залишалося лише чекати, чекати й чекати…
Ерагон, задихаючись, лежав у багні. Потім він розплющив очі і, коли довкола почало розвиднюватись, помітив Оромиса, який сидів поруч на стільці. Рвучко звівшись, юнак у розпачі глянув на свою нову сорочку, що була геть брудною. Від багна злиплося навіть волосся на його голові.