Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Губерский Л. В.

...Простіше віднайти ігровий чинник простіше віднайти у сучасній торгівлі, ніж у мистецтві сьогодення.

...Питання полягає у тому, зміцнів чи ослаб тепер ігровий елемент у мистецтві, порівнюючи із кінцем 18 сторіччя.

На багато сторіч розтягся поступовий процес, що призвів до дефункціоналізації мистецтва, коли воно дедалі остаточніше робилось вільним заняттям незалежних індивідів, названих митцями.

...Тільки наприкінці 19 сторіччя, значною мірою завдяки фотографічному репродукуванню, поцінування мистецтва охопило широкі маси просто письменних людей. Мистецтво стає набутком усього суспільства, любити мистецтво стає... (добрим тоном).

Зовсім інакше, порівняно з мистецтвом, буде із спробою визначити ігровий зміст сучасної науки. Така спроба неминуче наштовхнеться на фундаментальну трудність. У випадку з мистецтвом ми брали гру як первісну даність досвіду, як загальноприйняту величину;

коли ж справа доходить до науки, то наука постійно вертає нас назад, до нашого визначення цієї величини, аби ми спробували визначити її знову. Коли ж ми підійдемо до науки з нашою дефініцією гри як діяльності, що відбувається в певних просторових, часових і значеннєвих межах у відповідності з установленими правилами, то дійдемо разючого, ба навіть жахітного висновку: усі галузі науки й знання – це осібні форми гри, адже кожна з них є ізольована в межах свого майданчика та ще обставлена суворими правилами своєї власної методології. Та коли ми будемо дотримуватися всіх термінів нашого визначення, то переконаємося відразу, що, аби назвати певну діяльність грою, потрібно більше, ніж обмеження й правила. Ми тоді сказали, що гра обмежена в часі, що вона не має контактів із будь-якою позаігровою дійсністю і що мету гри становить сама гра. Далі: до неї вдаються, усвідомлюючи, що це приємне, ба навіть веселе розслаблення, відпочинок від зусиль повсякденного життя. Жодна з цих характеристик не може бути прикладена до науки. Адже наука не лише постійно шукає зв’язків із дійсністю, прагнучи бути корисною, себто застосовується, прикладається, – вона постійно намагається виробити універсально істинну картину всієї реальності, себто виступає як чиста наука. її правила, на відміну від правил гри, не є незмінні на всі часи. Досвід всякчас викриває їхню неадекватність, і вони зазнають змін, тоді як правила гри не можна змінити без того, щоб не зіпсувати самої гри.

Отже висновок про те, що всяка наука є просто гра, може бути спростований як надто легко добута істина. Але цілком правомірним буде запитання, чи не улягає наука слабкості грати всередині обмеженого Гї методом кола. Так, наприклад, одвічну схильність учених до всілякої систематизації можна пов’язати із потягом до ігрового начала. Давня наука, позбавлена достатньої опори на досвід, губилася в безплідному систематизуванні всяких, які тільки можна змислити, понять і якостей. Хоча спостереження й розрахунок можуть тут виконати роль гальма, назагал вони не виключають певної примхливості в науковій діяльності. Навіть аналіз щонайвитонченішого експерименту може бути коли не зманіпульований під час самого його проведення, то “розіграний“ в інтересах теорії, яка з нього виводиться. Це правда, що межі гри завжди виявляються тоді, коли гра закінчується, але це виявлення тільки доводить, що вони існують. Правознавцям віддавна докоряли за подібні маневри. З цього погляду й мовознавці не такі вже й безневинні, бо ж від часів Старого Заповіту й Вед вони кохаються в ризикованих етимологіях – і досі улюбленій грі для тих, чия допитливість випереджає їхнє знання. І чи можна бути певним, що свавільний та легковагий вжиток фрейдівської термінології компетентними й некомпетентними людьми не заводить нових психологічних шкіл на манівці?

Окрім того, що науковець чи дилетант здатні жонглювати своїм методом, їх ще може спокусити, штовхнути на шляхи гри власне змаганнєвий імпульс. Хоча змагання в науці не так безпосередньо, як у мистецтві, обумовлене економічними чинниками, логічний розвиток тієї галузі культури, яку ми називаємо наукою, нерозривніш, ніж естетика, пов’язаний із діалектикою. В одному з попередніх розділів ми вели мову про джерела науки й філософії і з’ясували, що ті джерела містяться в агоністичній царині. Наука, як висловився хтось вельми небезпідставно, полемічна. Але то лихий знак, коли в науці далеко на передній план випинається прагнення випередити у своєму відкритті колегу чи знищити його демонстрацією своїх доказів.

...Пробуючи дійти попереднього висновку, можна б схилитися до думки, що сучасна наука, якщо вона дотримується суворих вимог точності й вірності істині, менше улягає небезпеці впадати в гру, як ми її визначили, аніж це було в давніші часи аж до епохи Відродження, коли наукова думка й метод виказували безперечні ознаки гри.

...Коли у внутрішній політиці сучасних держав ми помічаємо багато слідів ігрового чинника, то в сфері міжнародних відносин, на перший погляд, для нього лишається замало місця. Одначе той факт, що міжнародні стосунки дійшли до нечуваних крайнощів насильства і ненадійності, сам собою ще не включає з цієї царини можливості гри. Як ми переконалися в численних прикладах, гра може бути жорстка й кривава, а часто ще й фальшива. Кожна законослухняна спільнота чи спільнота держав повинна мати низку ознак,

які тим чи тим способом повязують її з ігровою спільнотою. Система міжнародного права підтримується взаємним визнанням державами певних принципів, які насправді діють мов ігрові правила, попри той факт, що вони можуть засновуватись й на метафізиці. Як тільки та чи інша сторона ухилиться від дотримання цієї неписаної угоди, тоді враз, бодай на короткий час розпадеться вся система міжнародного права, якщо тільки решта сторін не виявить досить сили, аби вилучити “порушника гри” із спільноти.

Дотримання норм міжнародного права завжди, за всіх епох великою мірою залежало від вірності принципам, що лежать у чітко окресленому колі правових понять: честі, порядності й доброму тонові. Недаремно ж у розвитку (європейського воєнного права чільне місце посів лицарський кодекс честі, у міжнародному праві діяло неписане правило, що переможена держава має поводитись як джентльмен і як людина, що вміє гідно переживати втрату, хоча, на лихо, така поведінка траплялася рідко. Одним із правил міжнародного доброго тону було оголошувати війну офіційно, перш ніж її розпочати, хоча агресор часто нехтував цю незручну умовність, починаючи із захоплення котрої-небудь віддаленої колонії абощо. Але заради справедливості слід визнати, що ще донедавна війну уявляли як таку собі шляхетну гру, королівський спорт, і що абсолютно обов’язковий характер її правил засновувався на деяких формальних ігрових складниках, які процвітали в архаїчній воєнній справі й дожили до наших днів.

...Сучасна війна, схоже на те, втратила всяку дотичність із грою. Держави із щонайвищими культурними претензіями перестають поважати норми міжнародного права, безсоромно проголошуючи, що pacta non suntservanda (“договори не належить виконувати”). Чинячи так, вони порушують правила гри, що лежать в основі будь-якої системи міжнародного права. Оце настільки їхня, як ми щойно казали, гра у війну заради престижу не є щира гра, оскільки вона, так би мовити, розігрує ігрове поняття війни фальшивої. В сьогочасній політиці, що засновується на крайній підготовленості, коли не на справжньому готуванню до війни, навряд чи можна розпізнати бодай якісь натяки на давні ігрові стосунки. Кодекс честі зневажено, правила гри відкинуто вбік, міжнародне право потоптано.

...Зостається фактом, що політика і війна глибоко закорінені в первісному грунті культури, що розігрується у змаганні та як змагання. Тільки через етос, який підноситься над протиставленням друг – ворог і визнає мету, вищу за егоїстичні інтереси індивіда, групи чи нації, політичне суспільство спроможеться вийти за рамки війни як гри й досягти істинної серйозності.

Отож обхідним шляхом ми вийшли до такого висновку: справжня культура не може існувати, коли в ній відсутній певний ігровий складник, оскільки культура передбачає самообмеження і самовладання, здатність не плутати своїх власних тенденцій із якоюсь остаточною, найвищою метою, а усвідомлювати необхідність триматися в певних, добровільно прийнятих рамках. Культура, так би мовити, завжди прагне бути розігруванню відповідно до певних правил, а справжня культура вимагатиме справжньої гри. Чесна гра є не що інше, як сумлінність виражена в ігрових термінах.

Гейзінга Йоган Природа і значення гри як явище культури. Гра й змагання як чинники формування культури. Ігровий елемент сучасної культури // Homo Ludens . – К., Основи, 1994.
– С. 7 – 241.

Швейцер, Альберт

(1875 – 1965)

Німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Соціально – філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером , людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії – позбавити людину цього страждання, вказати шлях та засоби, які це забезпечують. Благоговіння перед життям – визначальний принцип філософії життя Швейцера.

Швейцер наголошував на неподільному зв”язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Швейцером, втілення гуманістичної сутності людини.

КУЛЬУТРА І ЕТИКА.

Ми живемо в умовах, що характеризуються занепадом культури. І не війна створила цю ситуацію - вона сама є лише її прояв. Усе, що було духовного в житті суспільства, втілилося у факти, які тепер у свою чергу знову впливають на духовний початок.