Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Губерский Л. В.

Ми зійшли зі стовпової дороги розвитку культури, тому що нам не властиво замислюватися над долями того, що прийнято називати культурою.

На стику сторіч під всілякими назвами вийшов у світло цілий ряд творів про нашу культуру. Автори їх не намагалися з'ясувати стан нашого духовного життя, а цікавилися винятково тим, як вона складалася історично. На рельєфній карті культури вони зафіксували дійсні й уявні шляхи, які, перетинаючи гори й доли історичного ландшафту, привели нас із епохи Ренесансу в XX століття. Восторжествував історичний підхід авторів. Навчені ними маси відчували задоволення, сприймаючи свою культуру як органічний продукт настільки багатьох діючих

протягом сторіч духовних і соціальних сил. Ніхто, однак, не забажав за потрібне встановити компоненти нашого духовного життя. Ніхто не перевірив, наскільки шляхетні ідеї, що рухають нею, і наскільки вона здатна сприяти справжньому прогресу.

У результаті ми переступили поріг сторіччя з непохитними фантастичними уявленнями про самих себе. Те, що в ті часи писалося про нашу культуру, зміцнювало нашу наївну віру в її цінність. На того, хто виражав сумнів, дивилися з подивом. Дехто, уже наполовину збившись зі шляху, знову повернувся на стовпову дорогу, злякавшись тропи, що веде убік; інші продовжували йти по ній, але мовчачи. Уявлення, у владі яких вони перебували, прирекли їх на замкнутість.

Але зараз уже для всіх очевидно, що самознищення культури йде на повний хід. Навіть те, що ще вціліло від неї, ненадійно. Воно ще створює враження чогось міцного, тому що не відчуло руйнівного тиску ззовні, жертвою якого вже впало все інше. Як, однак, могло трапитися, що джерела культуротворящої енергії висохли?

Просвітництво й раціоналізм висунули засновані на розумі етичні ідеали, що стосувалися еволюції індивіда до справжнього людства, його положення в суспільстві, матеріальних і духовних завдань самого суспільства, відносини народів один до одного і їхнього підйому в складі зцементованого вищими духовними цілями людства. Ці засновані на розумі етичні ідеали, захопивши філософію й суспільну думку, почали зіштовхуватися з дійсністю й перетворювати умови життя суспільства. Протягом трьох або чотирьох поколінь як у поглядах на культуру, так і в рівні розвитку її був досягнутий такий прогрес, що створилася повна видимість остаточного тріумфу культури й неухильного її процвітання.

Однак до середини XIX сторіччя це зіткнення заснованих на розумі етичних ідеалів з дійсністю поступово пішло на спад. Протягом наступних десятиліть воно продовжувало усе більше й більше затихати. Без боротьби й без шуму культура поступово занепала. Її ідеї відстали від часу; здавалося, вони занадто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. Чому ж це відбулося?

Вирішальним фактором з'явилася неспроможність філософії. В XVIII і на початку XIX сторіччя філософія формувала й направляла суспільну думку. У полі її зору були питання, що поставали перед людьми й епохою, і вона всіляко спонукала до глибоких роздумів про культуру. Для філософії того часу було характерно елементарне філософствування про людину, суспільство, народ, людство й культуру, що природним шляхомпороджувало живу, захоплюючу суспільну думку популярну філософію й стимулювало культуротворчий ентузіазм.

Під будинок, що похитнувся, Кант спробував підвести новий фундамент: він поставив перед собою ціль перетворити світогляд раціоналізму (нічого не міняючи в його духовній сутності) відповідно до вимог більше поглибленої теорії пізнання. Шиллер, Ґете й інші корифеї духу цього часу, прибігаючи то до доброзичливого, то до їдкої критики, показали, що раціоналізм є скоріше популярною філософією, чим філософією у власному розумінні цього слова. Але вони були не в змозі звести на місці зруйнованого ними щось нове, здатне з тією же силою підтримувати в суспільній думці ідеї культури.

Бездомними і жалюгідними

бродять із тих пір по світу етичні ідеали раціоналізму, на яких ґрунтується культура. Ніхто не намагався більше створити всеосяжний світогляд, здатний обґрунтувати їх. І взагалі вже не з'являлося жодного всеосяжного світогляду, для якого були б характерні внутрішня стрункість і цілісність. Століття філософського догматизму минуло. Істиною стала вважатися лише наука, що описує дійсність.

Всеосяжні світогляди виступали тепер уже не як яскраві сонячні світила, а лише як кометний туман гіпотез.

При такому складі мислення елементарне зіткнення розумних етичних ідеалів з дійсністю було вже неможливо в колишньому вигляді. Бракувало необхідної для цього безпосередності мислення. Відповідно пішла на спад і енергія переконань, що становлять фундамент культури. У підсумку виправдане насильство над людськими переконаннями й умовами життя, без якого неможливе реформаторство в області культури, виявилося скомпрометованим, тому що було пов'язане з невиправданим насиллям всієї дійсності. Така трагічна сутність психологічного процесу, що намітився із середини XIX століття в нашім духовному житті. З раціоналізмом було покінчено... а заодно було покінчено й з його дітищем - оптимістичним і етичним основним переконанням щодо призначення світу, людства, суспільства й людини. Але оскільки це переконання по інерції все ще продовжувало впливати, ніхто не віддавав собі звіту в катастрофі, що почалася.

Філософія не усвідомлювала, що енергія довірених їй ідеалів культури почала виснажуватися. У висновку одного із самих значних творів але історії філософії кінця XIX сторіччя це явище визначається як процес, у якому крок за кроком, усе більш ясно й твердо усвідомлювався зміст цінностей культури, універсальність яких є предметом самої філософії. При цьому автор забув головне: раніше філософія не тільки замислювалася над цінностями культури, але й несла їх як діючі ідеї в суспільну думку, у той час як із другої половини XIX сторіччя вони все більше ставали ретельно непродуктивним капіталом, що зберігається.

Із працівника, невпинно працюючого над формуванням універсального погляду на культуру, філософія після своєї катастрофи в середині XIX сторіччя перетворилася в пенсіонера, удалині від світу перебираючого те, що вдалося врятувати. Вона стала наукою, що класифікує досягнення природничих і історичних наук і збирає матеріал для майбутнього світогляду, відповідно підтримуючи вчену діяльність у всіх областях. Разом з тим вона незмінно була поглинена своїм минулим. Філософія майже стала історією філософії. Творчий дух покинув її. Усе більше й більше вона ставала філософією без мислення. Звичайно, вона аналізувала результати окремих наук, але елементарне мислення перестало бути властивим їй.

Отже, при всій своїй ученості філософія стала далекою від реальної дійсності. Життєві проблеми, що займали людей і епоху, не спричинили на неї ніякого впливу. Шлях філософії проходив тепер осторонь від стовпової дороги загального духовного життя. Не одержуючи від останньої ніяких стимулів, воно й саме нічого не давало їй взамін. Не займаючись елементарними проблемами, воно не підтримувало ніякої елементарної філософії, що могла б стати популярною філософією.

Власне безсилля породило у філософії антипатію до всякого загальнодоступного філософствування - антипатію, настільки характерну для її сутності. Популярна філософія була в її очах лише придатною для юрби, спрощеним і відповідно погіршеним варіантом зводу досягнень окремих наук, упорядкованих нею й пристосованих для потреб майбутнього світогляду.