Фальшивий талісман
Шрифт:
А Циган ніби нагадує Горохова…
Майор підійшов до низького й лисуватого чоловіка, котрий продавав солдатську білизну, поцікавився, скільки коштує, а очима вказав на Цигана, той збагнув одразу, грубо висмикнув у Бобрьонка не зовсім нову сорочку, навіть пригримнув:
— Не хочеш — не купуй! Бачиш, який перебірливий: не нова… Міцна, носити її ще й носити… Де нову візьмеш?
Він зник у натовпі, буцім розчинився, а майор тепер був спокійний: Цигана затримають, перевірять документи і в будь-якому випадку доставлять в комендатуру. Якщо не винен, вибачаться, — що ж, такий суворий закон воєнного часу, й кожен мусить розуміти це.
Олексюк
Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов. Майор простежив за поглядом Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок луже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із сидором за плечима — звідси не можна було розгледіти, скільки зірочок на погонах, але що зірочки, миттєва справа — зняти чи додати, головне — документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не сумнівався.
Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки; певно, не агенти, бо дуже чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся. У першого чоло високе, обличчя вилицювате і очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. А білявий — типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п’є маленькими ковточками, і весь він великий, на голову вищий від товариша — якийсь неповороткий і наче лінивий. Підняв сидора, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий, — цікаво, що в ньому?
Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому — обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка — мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та ще й на базарі?
Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів — раптом високий, із сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша — упакували мило в сидір і пішли з базару.
Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль, але старші лейтенанти не дуже цікавили його: точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.
Агент стояв тепер у самісінькому центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:
— Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам, а кожний мужчина у ньому подобається найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!
Але ніхто не зважав на заклики інваліда і, мабуть, не тому, що чоловікам не
На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише безрукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.
— Брательник у котелку! — вигукнув нараз радісно й здивовано. — Точно, брательник у котелку. І де ти його доп’яв, друже?
Але інвалідові на милицях було не до жартів.
— Відчалюй, — огризнувся сердито, — і не заважай комерції!
— Хіба так торгують? — верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий — він довго м’яв криси капелюха, нарешті сторгувалися — вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, либонь, щоб зібратися на силі для майбутніх торговельних боїв.
Олексюк усе ходив по базару, мабуть, йому вже набридла штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої — лишалося ще п’ятнадцять хвилин, і все могло статися. Але не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.
Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка, ним займуться й доставлять до контррозвідки, він же мав подзвонити Карому.
Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив коротко:
— Так я й знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.
Віліс стояв за рогом. Толкунов сидів у ньому — похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх повз вуха — іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.
Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.
— Вони вирішили обійтися без Олексюка, — констатував уже очевидне. — Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв’язалися з “Цепеліном” — дали знак, що приступають до виконання завдання.
— Знати б якого!
— Дізнаємось.
— Як?
— Захопимо їх і дізнаємось.
Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від готової вже ущипливої репліки. Тим більше, що колись вони однаково спіймають агентів, не мають права не спіймати — зараз слід блокувати ліси під Маневичами… Та їх он скільки — з гущавиною, болотами…
У Карого вже сиділо чоловік з десять: розшукувачі та інші працівники контррозвідки — тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів. Полковник супився й кашляв у кулак — щойно мав розмову з Рубцовим — генерал квапив його, правда, обіцяв прислати з свого резерву кілька розшукувачів, але що важать чотири чи п’ять осіб? Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця глухі, болота, поодинокі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири — п’ять від орієнтовного місцеперебування радиста пролягала досить пожвавлена дорога, розбита технікою, але досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.