Фальшивий талісман
Шрифт:
— Старший лейтенант Сахаров? — запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.
— Так… — той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.
— Помічник коменданта міста. — Бобрьонок показав посвідчення. — А ви лейтенант Колісниченко?
— Так точно! — витягнувся другий. — Слухаю вас, товаришу майор.
Поки що вони грали бездоганно, жодної фальші не було в їхній поведінці.
— Прошу пройти до цієї кімнати. — Бобрьонок
— Для чого?
— Зараз дізнаєтесь.
За ідеєю агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежив за кожним рухом старшого лейтенанта — зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед і удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, — сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три — чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…
Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати — що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені — цим урівноважувалися їхні шанси…
Старший лейтенант удавано байдуже потягнув на себе двері, зараз…
Але чорнявий спокійно зайшов до кімнати й зупинився одразу, пропускаючи майора. А поруч нього став лейтенант.
А в дверях уже стовбичив Толкунов.
— Прошу пред’явити документи, — наказав Бобрьонок. Лейтенант потягнувся до кишені гімнастерки, але чорнявий заперечив:
— На якій підставі, товаришу майор?
— Прошу не сперечатися.
Обидва подали свої офіцерські книжки, Бобрьонок почав розглядати їх. Вивчав документи уважно, однак бачив кожен рух офіцерів, їхні напружені пози, почервонілі обличчя.
Офіцерські книжки як справжні, ніколи не скажеш, Що підроблені, жодної похибки. Проте кому-кому, а Бобрьонкові було відомо, яких успіхів досяг ворог у фабрикуванні документів.
— Ваші командировочні? — владно простягнув руку.
Подали, не вагаючись.
Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки дотримання на складах правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…
Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.
— Прошу здати зброю! — наказав.
Чорнявий сіпнувся.
— Це свавілля! — вигукнув. — Я скаржитимусь.
Толкунов ступив з порога, поклав руку на кобуру лейтенанта.
— Розберемося, — мовив розважливо, — а ти, старлей, не вибрикуй!
Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить — і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дибився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолета чи гранати, проте не знайшов нічого й наказав:
—
— Я скаржитимусь, — заволав старший лейтенант, — це вам дорого коштуватиме, майоре!
— Що робили вдень у лісі під Микулинцями? — запитав Толкунов.
— Як що? — закипів старший лейтенант. — Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.
Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього, — і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції.
Безславний кінець.
Скільки таких випадків було в нього, й скільки разів доводилося вибачатися перед затриманими.
Але краще сто разів вибачитися перед невинними, ніж прогавити одного ворога.
Бобрьонок повторив суворо:
— Прошу йти за мною.
10
Цілий день вони ховалися у лісі поблизу Квасова. Натрапили на густі зарості шипшини, куди сам чорт побоявся б і носа сунути, витолочили місце й відлежувалися після страшної ночі. Мучили спрага й голод, надто спрага, Юрко зовсім уже вирішив піти шукати якесь лісове джерело, та Муха не дозволив.
— Сиди тут! — наказав і на підтвердження своїх слів підважив “шмайсера”. — Бачиш, ліс тут рідкий, люди по ягоди та гриби ходять. Жити набридло!
З сотником не можна було не погодитись, але сонце підбивалося все вище, спека ставала нестерпною, і Юрко заради кухля холодної води готовий був ризикувати й життям,
— Терпи, — повторював сотник, — гадаєш, мені легше? Та зваж, дотепер мали-сьмо квіточки, а ягідочки попереду. Нам зараз ховатися треба, як вовкам, збагнув?
Нарешті сонце закотилося за ліс і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори, і вечірній вітерець ніс прохолоду.
Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір’я. На дворі нікого не було. Ліворуч стояв хлів, а між ним та хатою темніла криниця.
Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї — на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, але не міг вгамувати спрагу. Зовсім забув про сотника — нарешті той безцеремонно одштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.