Фальшивий талісман
Шрифт:
— Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, — говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, але Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз у душі Карого. — Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, але здогадуються, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з’являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Цілком можливо, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили
Бобрьонок здогадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури, і все ж не витримав і запитав про Цигана.
— Усе гаразд, — заспокоїв його полковник. — Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. — По паузі запитав: — Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.
Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як спорожнив миску з борщем морячок у розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю й буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів: він називав себе саме так — трударем військової справи.
Толкунов ремствував часто, та Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, — кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу…
Через годину вони дісталися призначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, тут виходила бруківка з досить великого села Микулииці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс — приблизно з нього району виходила в ефір невідома рація.
Віктор з’їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер віліс можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом. Звідси контролювалися і шосе, і бруківка — усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.
Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю й поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за кілометр, ну, за чверть кілометра, чув у лісі кроки людини.
Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його — красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.
Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.
Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок почув якийсь звук на бруківці. Прислухався й підвівся: до перехрестя наближався віз, запряжений конем чи кіньми.
— Що? — одразу насторожився Толкунов.
— Хтось їде.
Бобрьонок
Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Віз їхав повільно, й кінь ступав утомлено. Ось він з’явився поміж кущів — та й як не втомитися: стара шкапа з розбитими ногами. Чоловік ішов поруч воза, чвалав важко, як і коняка, і були обоє зовсім похилого віку.
Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив його, але не зупинився, навпаки, підігнав коняку. Майор підвів руку й наказав:
— Спиніться на хвилю.
Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, буцім і цей військовий з автоматом в руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніщо в світі його не обходить, і йде він за конякою лише тому, що нема іншого виходу. Одягнутий старий був у темну сорочку, солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені черевики на босу ногу.
Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.
— Що робите, діду? — запитав.
Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.
— Хіба не бачиш, сіно вожу.
Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні воза.
— Звідки?
Старий вказав головою на шосе — за ним тягнулися луки з поодинокими стіжками. Запитав нараз:
— Курити не знайдеться?
Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.
— І куди возите сіно? — запитав майор.
Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до воза, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.
Толкунов негайно скористався з цього.
— Ти скажи нам, батьку, — попросив, — нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?
Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.
— Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.
У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.
— І давно? — запитав.
Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:
— От фіру відвіз…
— Звідки ті офіцери?
— Та вийшли з лісу.
— Точно офіцери?
— Звідки ж я знаю? Погони — це бачив…
Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.
— Такі?
— А хто ж його зна…
— Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? — втрутився Бобрьонок.
— Якраз до соші доїхав.
— І куди вони подалися?
— А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.
Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе воза хвилин за п’ятнадцять, ще назад п’ятнадцять, розвантажити — стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу з годину тому. Все приблизно збігалося, і не можна було гаяти часу.