Fata morgana
Шрифт:
Пiд вечiр на селi появився Пiдпара. З того часу, як прийшов манiфест, його нiхто не бачив, вiн наче щез. Тепер iшов спокiйний, високий, похмурий, немов трохи пристарiв. Його не займали. Навпаки, услiд йому заздро дивились.
– Такому нiчого не буде. Вiн сидiв тихо.
Його уважали хитрим, розумним i обережним.
Що ж тепер робити?
Тривога обiймала село. Переказам не було кiнця. Оповiдали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тiльки дорослi, а й дiти. Що недобитих складали на вiз, як снопи, i так везли в тюрму. Крiзь щаблi воза цiлу дорогу капала кров. Що жiнки голосили
Звiсно, такий Хома або Андрiй не мали чого боятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi кола, нi двора. Харпаки, злиднi призвели до бiди та й поховались. Сьогоднi спалили гуральню, а завтра пiдпалять у когось хлiб. Недурно каже Пiдпара: не жди добра од палiя.
Олекса Безик радив вернути пановi землю. Все ж буде менша вина.
– Ну, а гуральня?
Правда, її не збудуєш наново. Чорнi руїни гнiтили, як нечисте сумлiння.
Однi питали, чи не краще б вийти назустрiч вiйську з хлiбом та сiллю, упасти в ноги, скоритись. Другi радили битись, не пустить козакiв.
Але все се було не те.
Один тiльки Пiдпара спокiйно ходив мiж людьми i прислухався, а його очi, глибокi й суворi, щось замикали пiд наметами брiв.
Усiм здавалось, що Пiдпара щось знає.
Але Пiдпара мовчав.
Вiд кого пiшла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Пiдпара посiяв своїм суворим зором, а може, вона сама зродилась i осiла глибоко в серцi, як камiнь на дно. Доволi, що люди мовчки її прийняли, як останню надiю, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кiлька людей, анiж цiле село. Важка таємна згода запанувала мiж людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив i зачинився знову. А в ньому, як сiм'я в жiночому лонi, росло щось i стигло i падало тiнню на замкненi обличчя.
В осiннiй пустцi, що облягала село, чулось зловiсне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке i вимагало жертв.
У Пiдпари пiд образами свiтилась лампадка. Святочний настрiй обiймав хату, лiг на обличчя Пiдпари. Вiн говорив поволi, важко, наче одраховував грошi, i перед людьми знов був давнiй Пiдпара. Народ товпився в хатi i в сiнях. До нього прийшли, вiн знов був потрiбний. Тодi як iншим страх одняв розум, заслiпив очi, Пiдпара не боявся нiчого. Вiн був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надiю спинити на нiй свiй бiг та знайти рiвновагу. Вiн знав, щo радить.
Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтувало, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiшитись хати - та що там хати - може, й життя.
Вiн хвилювався.
Пiдпара насував брови.
– Тепер вiн
Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк руки.
– Що там? Пострiляти та й вже.
Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як нiж серед тишi.
Свiтлиця важко замовкла. У мовчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть.
Коли б не було чого за се?
Тодi рудий Максим, староста сiльський, витяг з кишенi знак i почепив на груди.
– Я одвIчаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде.
Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак.
I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мiдь.
А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять…
Гола земля, бита крилами вiтру, сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своїх хазяїв, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя ялової землi, яка їх зродила. Несли свою зброю - одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя.
– Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось.
Андрiй не слухав.
– Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi своїх не страшно.
– Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, - шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним.
I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки.
Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi.
– Ой, боже, щось буде!
– лякалась Маланка.
– Погромникiв будуть судити…
– А кого саме?
– Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядiть, щоб не було чого i Андрiю…
– Господь iз вами, - жахнулась Маланка.
– Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити.
А сама вже тремтiла: де той Андрiй?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом.
– Усi прийшли?
– Всi.
– Не прийшов Безик Олекса.
– Я тут…
– Треба всiх записати.
Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'їхав на панськiм конi Семен Мажута. Прив'язавши коня, вiн простягнув руку Мандрицi.
– Здоров, Максиме, маю дiло до тебе.
Староста глянув на нього.
– Не варт ти моєї руки. Ось тобi, маєш…
I вдарив Семена в лице.
Семен оторопiв.
– За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю.
– Розступiться там, зараз!