Fata morgana

Коцюбинський Михайло

Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад.

–  Не пiдходь. Буду стрiляти.

I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i розкололо важким розкотом нiч.

Юрма завмерла й осiла. Сполоханий.дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв.

–  Го-го! вiн ще стрiляє! Бий його… бий!.

Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрiмоти, як пiд кригою

будиться рiчка.

Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи.

Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку.

–  Постiйте, зараз!
– крикнув Хома.

Минула хвилина.

I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах.

Але Хома одним махом замазав картину.

Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..

Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились.

А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що попадало пiд руки.

Бий все!

I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожної речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота.

Про Льольо забули.

А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр, стiкаючий кров'ю.

Потривожений пил, що досi тихо спочивав

в меблях, тепер курився димом та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу, пустка руїни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.

Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками.

Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.

–  Гуляйте, дiти! Прийшов наш день.

Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю.

На подвiр'ї, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь.

–  Чого стоїте? Йдiть помагати. Тепер нам воля.

Свiтлиця зароїлась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i сипалось долi, як грушi з дерева в бурю.

Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до чорної мряки, що його оточала.

Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки.

В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i все кричала:

–  Не дерiть всього! Лишiть менi…

I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий.

Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав, куди її дiти.

Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому слоїк з солодким i притулив до серця, наче дитину.

Хати вже були обдертi, розбитi, переповненi пилом, як димом, що простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi бiлi завiси, як перебитi гусячi крила. Тiльки лампи та канделябри лишились цiлими i завзято заливали цiлу руїну свiтом, до нестерпучостi ясним.

Бруднi, наче на лахмiття подертi люди спинились i дивились, що б знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням оддертих шпалерIв.

В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.