Фб-86
Шрифт:
— Гаразд, напишіть цей документ, — погодився хлопець.
Бухгалтер вийшов і через кілька хвилин повернувся з папірцем, датованим березнем 1948 року. Іштван, не читаючи, підписався, йому вже було все одно.
— Це заховайте, — сказав бухгалтер і передав Іштванові записку. — Адреса мого брата. — Іштван подякував, попрощався і не оглядаючись швидко пішов геть.
Капітан Ласло Шош ішов вулицею Керт. Це була тиха коротка вулиця, обсаджена платанами. Військова форма щільно облягала його міцну, струнку постать.
З кишені стирчав учорашній номер «Правды». Він зупинився перед двоповерховою віллою.
— Я хотів би говорити з паном доктором у дуже спішній справі.
— Як мені доповісти? — поцікавилася жінка.
— Скажіть, що з ним хоче говорити капітан генерального штабу Ласло Шош.
— Хвилиночку, — вибачилась жінка і зникла. Шош не встиг оглянутися, коли двері знову відчинилися.
— Будь ласка, — запрошувала його жінка.
Переступивши поріг, Шош швидким поглядом окинув кімнату. Проти дверей було двійчасте вікно, перед ним — гладенький письмовий стіл з горіха… Біля стіни праворуч стояла книжкова шафа, зліва від дверей — диван, застелений білою клейонкою. В кутку круглий стіл, два низькі крісла і два стільці. Біля письмового стола плетене крісло з подушками на сидінні та біля спинки.
— Сідайте, — вказав на стілець лікар. — На що скаржитесь?
— Я прийшов до вас не як хворий, а в приватній справі, — мовив капітан і розстебнув свій плащ.
— Слухаю, — всміхнувся до нього русявий лікар років сорока.
Недовго роздумуючи, капітан приступив до діла.
— Вчора я довідався, що ви лікували мого дядька Ференца Вільдмана. Мене дуже засмутила смерть бідолашного дядька, і я хотів би знати обставини смерті.
— Так, я лікував його, — підтвердив лікар. — На жаль, про обставини його смерті нічого не можу сказати. Він став жертвою нещасного випадку. Виникла навіть підозра, що він покінчив з собою, але це не дуже правдоподібно, хоч я останнім часом помітив у нього певний нахил до цього. В його нервовій системі відбулися патологічні зміни.
— Якого характеру? — зацікавився капітан.
— Раніше ніж відповісти, дозвольте спитати дещо.
— Будь ласка.
— Чим ви можете підтвердити, що ви справді родич Ференца Вільдмана? Прошу пробачити мене. Це не прояв недовір'я. Просто ми, лікарі, зобов'язані в певному розумінні зберігати таємницю.
— Запитання цілком зрозуміле і законне, — заспокоїв лікаря капітан. — Будь ласка, ось моє посвідчення. — Він вийняв з кишені своє військове посвідчення і передав його лікареві. — Ви можете прочитати, що мою матір звуть Марією Вільдман [13] .
— Це, звичайно, ще не доказ, — засміявся Сегеді.
— А ця фотографія з дарчим написом на зворотному боці?
Шош подав лікареві фотокарточку. Той довго розглядав її. «Племінникові Лаці від дядька Фері», — прочитав він.
— Спасибі, — сказав лікар, повертаючи капітанові фотографію.
— Коли ви бачилися востаннє з своїм дядьком? — спитав він згодом.
— Я не бачив його кілька років, — тихо відповів капітан. — Був на навчанні в Москві.
— Коли дозволите, я буду нещадно одвертим, — мовив лікар, закурюючи. — Хочу зауважити:
— Я прошу вас, пане доктор, говоріть усе до кінця.
— Нервову систему вашого дядька підірвало велике горе. Ви знаєте, що він боровся проти цього ладу. Як саме — я не знаю. Його дуже засмучувало, що єдиний його племінник став комуністом, і вони таким чином опинилися з ним у ворожих таборах…
— Але ж…
— Дозвольте мені закінчити, — підняв руку лікар. — Я знаю лише те, що він мені казав. Фері був прямою чесною людиною, яка не відступала від своїх принципів. Я стою осторонь політики і не хочу втручатися в цю справу. Але я розумію його…
— Але ж, — почав знову капітан, — дядькові Фері було добре відомо, з яких міркувань вступив я в партію, навіть у Москву я поїхав тому, що він сам наполягав на цьому.
— Не знаю. Про це він мені нічого не казав, — узяв знову слово лікар. — Кілька тижнів тому він передав мені листа і заповіт. Фері просив передати їх племінникові тільки в тому разі, коли він на ділі докаже свою чесність.
— Це мені не зовсім зрозуміло.
— Я зараз поясню. — Лікар взяв у шухляді стола папку. — Ось тут чек на тисячу фунтів стерлінгів, а ось у цьому запечатаному конверті заповіт. Але все це я можу передати вам лише тоді, коли ви, згідно з бажанням Ференца Вільдмана, виконаєте певні умови.
— Я слухаю вас. Які саме умови? — спитав капітан, не зводячи очей з чека…
Через півтори години капітан Шош залишив віллу. Він повільно йшов безлюдними провулками. Іноді зупинявся, обережно оглядався. Перед будинком 24, на вулиці Розмарінг стояв новенький комфортабельний автомобіль обтічної форми — форд останнього випуску. Капітан зупинився біля машини і ще раз уважно подивився навкруги.
— Тисячу фунтів стерлінгів — це немалі гроші, — бурмотів він.
Всміхнувся і сів у машину.
— Поїхали, — кивнув водієві.
Відкинувшись на спинку сидіння, він запалив сигарету і поринув у думки.
Іштван схвильовано піднімався широкими сходами бібліотеки.
«Тільки б не зустріти знайомого», — думав хлопець, намагаючись подолати хвилювання.
В читальному залі була черга до книг. Іштван стояв, тримаючи в руках зошит. Пробравшись вперед, він попросив «Лікарський вісник» за 1896 рік. Молода бібліотекарка здивовано глянула на нього і зникла між полицями. Через кілька хвилин повернулася з товстим томом. Іштван узяв книгу і сів за столик. Його серце сполохано билося. Кілька хвилин він робив якісь записи в зошиті, перегортав сторінки книги, не наважуючись одразу відшукати вказану йому сторінку. У нього було таке відчуття, що за ним стежать і схоплять в ту мить, коли він вийме з книги лист. Почекавши ще якийсь час, він позіхнув і знайшов потрібну сторінку. Подивився навкруги. Всі були зайняті читанням. Непомітно взяв конверт з тонесенького паперу і поклав його в свій зошит. Потім обережно поклав у книгу лист, який приніс з собою. Виконавши цю операцію, хлопець полегшено зітхнув. Кілька секунд чекав, щоб заспокоїтись. Потім знову почав перегортати сторінки і робити нотатки в зошиті. Хотілося схопитися з місця і побігти, але, напруживши волю, він примусив себе спокійно сидіти. Він з півгодини щось дряпав у зошиті, потім закрив книгу і відніс її молодій бібліотекарці.