Фелікс Австрія
Шрифт:
Я його знала. Колись я його знала. Це був Йосиф Рідний, студент-медик, учень доктора Анґера.
«Слава Ісусу Христу!» — проказав він, стримано посміхаючись.
Я впізнала його темне волосся, завите дрібними кільцями, яких було так багато, що здавалося, наче їм не вистачає місця на голові. Вузьке обличчя з блідою шкірою, густо поцяткованою слідами віспи. Великі мляві вуха. Тонке, мовби незакінчене підборіддя. Вузькі уста й малий рот, в якому ховались дрібні зуби, що більше личили б жінці. Якщо взагалі такі зуби могли комусь личити.
Драматичною кульмінацією, навіть розв’язкою цього обличчя, був великий недоладний ніс, який весь час хотілося
Тільки очі ці стали іншими. Тобто ні — вони були ті самі, але дивилися якось інакше. У полі його погляду я почувалась пилинкою у промені липневого сонця. Вся моя скуленість і напруженість, уся моя наїжачена зброя раптом зламалась і заіржавіла, і спала з мене, мов лати, з гучним брязкотінням. Я стояла повністю беззахисна й розчахнута, як видобута зі стулок мушлі устриця (такі висилав хтось докторові Анґерові з Остенди, у бляшаних пушках [32] ) — і кожен, хто хотів, міг бризнути на мене соком цитрини.
32
Пушка (діал.) — банка.
Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені, ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше — мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд — м’який, заспокійливий, теплий — доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність), приймав повністю. Як сонячний промінь приймає пилинку. Ані не виштовхує її з себе, ані заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою — незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є.
І мені стало так сумно від цієї великої ласки, так сумирно і тихо, на очі навернулись сльози, і я, перш ніж встигла про це подумати, голосно зітхнула — і аж тоді зрозуміла, що весь цей час, поки ми з нашим гостем дивились одне на одного, у салоні панувала німа тиша.
«Яка приємна несподіванка, — промовив отець Йосиф лагідним голосом. — Я знав, що побачусь тут із пані Аделею, ми розмовляли про це з Петром, але аж ніяк не сподівався зустріти вас. Я був певний, що ви давно вже вийшли заміж і покинули цей дім, пані Стефо. Як чудово, що ви досі нерозлучні. Доктор Анґер тішився б із такої вірності».
«Так, — безцеремонно втрутився Петро (цілком у своїй манері), — наша Стефця ніяк не погодиться нарешті ощасливити якогось достойника. Ми вже й не знаємо, чим заслужили на таку благодать. І чуємось мало не злочинцями, що тримаємо такий скарб у себе, наче в ув’язненні».
Схвильована Аделя змахнула тюлевими рукавами, чим знову привернула до себе увагу молодої їмості, і вигукнула: «Я не можу повірити, що бачу вас знову — і в такій ролі! Вам так пасує бути священиком! Так і уявляю отця Йосифа в облаченні!»
Петро підійшов до столу і послужливо відсунув стільця, запрошуючи їмость сідати. Отець Йосиф сів по ліву руку від дружини, Петро з Аделею — навпроти.
Я залишилась стояти над їхніми головами. Поправила пугарі на компот. Легенько підтягнула на себе обрус.
«Іванко, вам води чи компоту? — Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я теж не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним. — Стефо, компот із порічок? Іванко, з порічок
«Сідай, Стефцю!» — поплескала по сидінні поруч із собою Аделя. Я бачила з її лисячого личка, яка вона задоволена з ситуації. Моя Аделя страх любить різні інтриґи й пікантерії. А тут таке. Ще б пак. Аж розцвіла. Наповнилась життям, запульсувала соками.
Отець Йосиф не зводив з мене очей.
Іванка одним духом випила компот і, по-дитячому широко усміхаючись, продзвеніла: «Смачнючий! Чи можна ще? Я так упріла, поки ми їхали!»
Йосиф дбайливо витер серветкою червону смужку над її верхньою губою.
«Подаватиму юшку», — повідомила я і рушила на кухню.
Там зупинилась і кілька хвилин стояла, зовсім забувши, навіщо прийшла. Ніби й силкувалась згадати, але в голові не було жодної думки — пустка, порожнеча.
Врешті серед цього космосу почула сердите булькотіння зупи. Я схопила стирку і кинулась до баняка. Геть попечена, розливала яринову [33] в глибокі тарелі.
Носила їм по черзі: першій, звісно, їмості, далі — отцеві (він, хоч і був зайнятий розмовою з Петром, звів на мене сповнений вдячності погляд), тоді — господарям.
33
Яринова (зупа) — овочевий суп.
«Ви ж сядете з нами?» — поцікавився Йосиф.
«Не знаю. Не годиться».
«Ой, Стефо, не видурнюйся», — нарешті Петро знову став тим, ким був. Я зиркнула на гостей: чи не надто вони вражені, але Іванка, старанно склавши уста трубочкою, зосереджено дмухала на зупу в ложці (чого, безсумнівно, у товаристві ніхто не робить), а Йосиф продовжував посміхатись, ніби знав якусь таємницю, перед якою тьмяніли й маліли такі людські дріб’язкові вибрики.
Я взяла собі трохи зупи й сіла за стіл. Тільки не дуже зручно мені сиділося, усі частинки цієї сцени ніяк не хотіли ставати одним цілим. Йосиф Рідний, улюблений, найталановитіший студент доктора Анґера — не думала, що коли-небудь ми знову зустрінемось. Тим більше ніколи б не допустила, що він, з головою захоплений наукою, раптом виявиться слугою Господа. Ні, на відміну від Аделі, я не могла уявити його в облаченні. І ця маленька пташка поруч із ним — як він нею опікувався, як огортав її собою. А я — що зі мною могло статись, що не могла відвести від нього погляду? Хоча й Аделя — вона вся аж світилася, аж ніби молилась, дивлячись, як легко і впевнено несе він до рота повну ложку, ніби здійснює божественний величний ритуал.
Але чого я геть не могла чекати — це тієї радості й сяйливості, теплоти й інтимності, з якими він приймав мене. Мене! Після того, що сталось. Після того, що раніше було.
Отець Йосиф розповідав повагом, як вони з владикою Шептицьким їздили з апостольською місією до косівських гуцулів, і голос його плив широким спокійним руслом, то забарвлюючись іронією, то мало не тріскаючись від болю та смутку. Оповідав, скільки межи тими щирими людьми поселилось гріха: блудство на блудстві, пристрасть до горілки, недбальство й лінощі, сміття і бруд по хатах, павуки, пруси й стоноги по закутках, а самі вони від любаски бігають до ворожки, а від ворожки — до корчми. А скільки в них диких звичаїв: скажімо, коли лежить мрець у хаті, починають грати в «грушку», і замість того, щоб помолитись за душу покійного та за свою, грішну, давляться пустим сміхом.