Фелікс Австрія
Шрифт:
До тями я почала приходити вже тоді, коли нас везли головною алеєю у фіакрі. Йосиф був так само блідий і нажаханий, як я. І тільки Аделя ледве стримувала сміх.
Після цього він знову зник на деякий час, а коли наступного разу з’явився у нас, то була наша остання зустріч.
Я розкладала до комода чисті комірці й манжети доктора Анґера, коли до покою раптом влетіла Аделя, схопила мене за плечі і почала трясти. Від несподіванки я не могла зрозуміти, плакати вона збирається чи сміятись.
«Стефо, Стефо, пан Рідний прийшов у святковому ґарнітурі
Я сполотніла. У роті вмить пересохло так, ніби я щойно прожувала пригорщу паперу. Забігала очима по кімнаті, тоді благально поглянула на Аделю, а вона вже відчиняла дверцята горіхової шафи і вказувала мені рукою: «Якщо хочеш, я скажу, що тебе немає. Хочеш, скажу, що ти на рандці [35] із Хаїмом Шарфом?»
«Нічого не кажи йому, Аделю, — попросила я. — Скажи тільки, що я не вдома».
35
Рандка (діал.) — побачення.
«Довірся мені», — вона ніжно поцілувала мене в скроню і зачинила двері.
У затхлості шафи мені було недобре. Навалився панічний спогад про човен, яким накрило мене під водою, відрізавши від світу. Не вистачало повітря. Здавалось, легені знову наповнені густою водою з намулом, а рибки лоскочуть шию.
Тоді я почула безтурботний сміх Аделі та глухе бубоніння Йосифа. Аделя, здається, таки сказала йому про Шарфа. Йосиф, як мені видалось, у відповідь понуро замовк.
Вони навіщось увійшли до докторової спальні. Крізь щілину я бачила Йосифа, урочистого, мов на похороні. Він високо тримав голову, на тонкій довгій шиї випирало адамове яблуко. Ну чисто тобі бузько, з раптовою ніжністю подумала я, і здивувалась, навіщо сиджу в шафі.
Але цієї миті Аделя раптом простягнула руки вперед і вгору, притягнула Йосифове обличчя до себе й поцілувала. Він схилився до неї, вигнувся кумедно й безглуздо і несміливо поклав долоні їй на передпліччя. Я не вірила своїм очам. Цього не могло бути. Для цього не було ні підстав, ні передумов. Це не відбувалося.
Щоб переконатись, що мені тільки здається, що я стала жертвою якоїсь химерної витівки чи візуального обману, я прочинила двері шафи і ступила до покою.
«Аделю… але… що ти робиш?» — запитала я крізь шум у голові. Мені хотілось повернути час назад. Я нізащо не лізла б у шафу.
Аделя легенько відсторонила від себе Йосифа і поглянула на мене, грайливо посміхаючись.
«Це був жарт», — сказала вона.
Тоді перевела погляд на юнака, який стояв посеред кімнати, хитаючись, ніби п’яний, і повторила: «Це був такий жарт».
Я вийшла геть і не знаю, що там сталося далі. Я не розмовляла з нею з місяць і навіть пакувала речі, щоб вирушити на службу в родину певного пастора-шваба, до Солотвина. Доктор Анґер, здавалося, все зрозумів і був на моєму
А ця єхидна — як вже вона вилася навколо мене, як плазувала! Щось лопотіла про свої легковажні настрої, про жартівливий норов, про те, що нікого не хотіла образити, що навіть і подумати не могла, як така наївна річ може так глибоко когось вразити. Я не хотіла її слухати і не слухала. Відверталась, виходила, накривала голову периною. Свистіла, мугикала, лаялась собі під ніс. Або просто вимикала її голос. Це робиться дуже просто. Не хочеш чути — не чуєш. Не хочеш бачити — не бачиш. І не треба жодного гіпнозу, не треба жодних святих образів.
Не хотіла нічого знати — і не знала.
Тобто знала, все я прекрасно знала. Знала, що я була для неї тільки прислугою, яка виносить за нею ноцник. Дебелою, мужоподібною, з руками, червоними від окропу, понівеченими опіками та порізами; вбраною у старе дрантя прислугою з грубою шкірою обличчя, з низьким голосом і низьким походженням, придатною тільки на те, аби пекти їй струдлі й завужувати в стані сукенки, і чесати волосся, і мастити квітковими оливами. Лиш за нею мали сохнути капрали, студенти й урядники, навіть Хаїм Шарф зі своїми біфокальними лінзами не мав права думати про когось іншого.
Про мене ж думати не міг ніхто. Не мав права студент-медик Йосиф Рідний, улюблений учень її батька, рятівник людності у найближчому майбутті, довготелесий бузько з вухом замість носа, незграбний і пурпуроволиций — та хоч який би був, а не мав жодного права закохатись не в Аделю, а в її прислугу. Не було йому цього дозволено.
Відтоді я більше його не бачила, і з Аделею ми про нього ніколи не говорили. Було зрозуміло, що він поїхав зі Станиславова: у нашому місті неможливо когось не зустріти.
Я залишилась, бо що мала робити.
«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»
Навіть якщо це означає забути про власне життя.
Ну бо як я її залишу, як вона навіть ноцник свій не може винести. До кого вона приходитиме з плачем серед ночі, коли цей хлопуньо з кам’яним серцем, її чоловік, викрешуватиме з неї іскри, як зі своїх цвинтарних ангелів?
Нині вранці, коли Петро вмивався, я випадково злила йому окропу на руки. Він гиркнув, як звір, люто зблиснув очима. Був би мене вбив на місці. Але, зціпивши зуби, розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.
Коли я невдовзі пішла до саду знімати прання, застала його там. Сидів надутий, як сич, червоними попареними руками скручував цигарку. Я купую йому тютюн і французький папір «Le Griffon» у Гальперна.
«Дивуюсь, чому ти не вилила на мене гарячого лугу», — процідив крізь зуби Петро. Я перехрестилась.
Він, примружившись, курив і стежив, як я знімаю білизну.
«Треба тобі хлопа, Стефо», — сказав нарешті.
Я розвернулась до нього миттєво — думала, розірву. Аж в очах потемніло.