Фелікс Австрія
Шрифт:
Я хотіла вже розвертати ровер — ну їх до бісової матері. Але далі все сталося блискавично: пси, вищиривши ікла, рвонули вперед (мабуть, під’юджені моєю появою), заклацали зубами, щуряка стрибнув їм назустріч і заметався між обома, а потім я вже не могла нічого розрізнити у цій купі шерсті, що скавуліла й ревіла, і катулялась мало не під моїми ногами. Натомість погляд мій упав на те місце, яке щур так ревно оберігав, і мені все прояснилось: то було гніздо, яке розкопали пси, у старій шматі ворушились дрібні тільця, схожі на личинки великої комахи.
Жодна думка мене не пронизала. Я просто різко натиснула на
Я аж тепер зрозуміла, як перелякалась. У мене самої, здавалось, на карку настовбурчилась шерсть. Шкіра була мокра від холодного поту. У горлі пекло. Серце билося. З одного з вікон, з-за портрета Найяснішого Цісаря верхи на скакуні, на мене раптом полились страшні прокльони:
«Ґот зол аф дір онікшн а нар! А фаєр зухт діх! А ґезунте холере дір ні бойх!» [38] — мене мов вітром здуло: я вже виїздила на Тринітарську площу.
Там, серед розмитого й сонного повітря, як на зображеннях у фотопластикумі, рухались торговці в ятках, розкладаючи крам. Знову я подумала про Велвеле — десь він, може, тут, гладить великою долонею сірі риб’ячі боки.
Я під’їхала до двоповерхової будівлі в’язниці й зупинилась під муром. Та хто мене туди впустить, навіщо припхалась. Стало соромно. Здалося, що ці невиразні тіні, які проходять поруч у світанковій імлі, бачать мене наскрізь і подумки насміхаються.
38
«Якого дурня Господь створив! Вогонь тебе побери! Холера тобі в живіт!» (їдиш).
Я втислася в стіну. Колись на місці в’язниці стояв костел отців-тринітаріїв. І як закономірно тепер було те, що Йосиф правив у місцевій каплиці! Саме з давнього костелу походив той чудотворний образ Найсвятішої Діви Марії, який так вабив раніше талановитого студента-медика і який тепер прикрашав головну наву вірменського костелу.
Поруч щось неприємно заскреготіло, аж продерши гострими зубцями звуків по моїх і без того напружених нервах — це відчинялись малі ковані дверцята, напівкруглі, мало не наполовину втоплені в землю. Звідти вийшов згорблений дідуган у чорному кафтані аж до колін, оперезаному мотузкою: з його лискучої чашки стирчало кілька пучків сивого волосся, беззубий рот зяяв вузькою щілиною. Поморщений, обдертий і сухий, він однак дуже спритно заходився піднімати навколо себе пилюку на хіднику, розмахуючи мітлою. Кавальці сухого болота так і летіли навсібіч.
Старий шамкотів собі під носа, голосно плямкаючи — врешті я зрозуміла: він співав давню пісню — «Народний гімн за гаразди Короля». Голос його тремтів, а в легенях щось підсвистувало.
Boze, co's Polske przez tak liczne wieki Otaczal blaskiem potegi i chwaly I tarcza swojej zaslanial opieki Od nieszcze's'c, kt'ore przywali'c ja mialy. Przed Twe oltarze zanosim blaganie, Naszego Kr'ola zachowaj nam Panie!«Дідусю», —
«Діду!» — гукнула вже голосніше, відчувши в собі іскру роздратованості.
Старий замовк, обперся всім тілом на свій інструмент і повернув голову в мій бік.
«Га?»
«Дідусю, — почала я, намагаючись надати голосу якнайбільше м’якості та покори. — Отець Йосиф просив, аби я до нього прийшла».
«Куди це?» — дід роззявився і дивився на мене порожнім поглядом.
«До каплиці, прошу пана», — я скромно опустила голову і перехрестилась.
«До в’язниці? — перепитав дід так само незворушно. — Нема права».
З-за рогу, гримаючи шаблями, вимарширувало двійко вояків у кепі крапового кольору: перший — рудий, другий — опецькуватий. Вони зупинились поруч, обмацуючи мене своїми масними поглядами. Їхні обличчя послухали від нічної пиятики, білки очей були налиті кров’ю, до того ж разило від хлопів ще, може, страшніше, ніж у ресторані міського казино.
«Ця — куди?» — запитав опецькуватий у діда.
«Каже, священик її кликав», — прошамкотів той, лукаво та грайливо підморгуючи.
Телепні зареготали.
«Хотів їй, напевно, відпустити гріхи», — сплюнув рудий.
Тим часом опецькуватий уже порпався в моєму кошику.
«Ти тільки поглянь, Малпо, яке у неї тут смакотиння! — він напихав писок капуснячками, крихти засипали його неохайний мундир, і без того страшенно поплямлений. — Хіба священикам дозволено їсти капусту? То ж великий гріх!»
Вони реготали, ригали і трощили їжу, яку я з таким трепетом готувала минулої ночі, самозабутньо вдихаючи всю свою істоту в кожен шматочок, у кожну зернинку. Розпач і лють налили мене розплавленим оловом, я зайнялася зсередини — і вибухнула, як гасова лампа: «Гаспиди! Свині! Пси, підлі собаки!» — верещала я, вчепившись комусь із них в обличчя нігтями, вириваючи в іншого волосся, навіть ногами їх хвицаючи і не розуміючи, що роблю.
Сама теж була б добряче дістала, бо опецькуватий, заревівши, немов бугай, відкинув мене до стіни і вже нісся на мене, оголивши шаблюку — але висока постать перегородила йому шлях, нахилилась наді мною, простягаючи обидві руки, гладячи мене по щоках, намагаючись привести до тями, і шаблюка завмерла десь угорі, зачарована, виблискуючи, наче викресана з льоду.
Йосиф ніби з хмари спустився — у білосніжному фелоні з вишитими хрестами, половини якого розвівались, ніби крила. Галас застав його за підготовкою до богослужіння.
Ще не зовсім оговтавшись, я обвила руками його ноги і заплакала.
«Стефо, що сталося? Чому ти тут?» — так лагідно, так делікатно запитав він, що серце моє розрослося до розмірів тієї в’язниці, під стінами якої я вклякла, а для мене самої вже не вистачило місця, мене ніби не стало.
«Отче, я вам гостинців принесла… капуснячків… макаґіґів…»