Фелікс Австрія
Шрифт:
Замість молитов у моїй голові крутилися пісеньки, які ми з Аделею наспівували під час спільних ігор. Сестра Аполінарія суворо дивилась на мене з-під густих наїжачених брів. Я намагалась її не боятись, хоч вона вміла боляче штурхнути.
Wierze w jednego Boga, Ojca Wszechmogacego, Stworzyciela nieba i ziemi, wszystkich rzeczy widzialnych i niewidzialnych. I w jednego Pana Jezusa Chrystusa, Syna Bozego Jednorodzonego, kt'ory z Ojca jest zrodzony przed wszystkimi wiekami. B'og z Boga, 'Swiatlo's'c ze 'Swiatlo'sci, B'og prawdziwy z Boga prawdziwego. Zrodzony a nie stworzony, wsp'olistotny Ojcu, a przez Niego wszystko sie stalo…
АУ кишеньці на моїх грудях заховано щось гаряче і ясне. Ребрами складених до молитви долонь я торкаюсь до твердої поверхні. Моя таємниця важка і солідна, справжнісінька.
B'og z Boga, 'Swiatlo's'c ze 'Swiatlo'sci, B'og prawdziwy z Boga prawdziwego…
Мені тепло-тепло і добре-добре.
'Swiatlo's'c ze 'Swiatlo'sci, B'og prawdziwy z Boga prawdziwego…
Сестра Аполінарія вже поруч, її важкі руки хапають мене за плечі і струшують так, що все йде обертом — десяток світлих голівок із кісками-коронами, образ Діви Марії з Ісусиком, зображення вусатого улана в чорній шапці з жовтою обшивкою, пельцуланці [41] і з оголеною кавалерійською шаблею.
Серце моє вистрибує з грудей і, виблискуючи в сонячному промінні, підлітає мало не до самої стелі. «Ааххх!» — видихають маленькі римо-католицькі панянки, їхні прозорі льочки [42] електризуються від зачудування. Диво Господнє! Аве Марія!
41
Пельцуланка — зимовий варіант верхньої частини уніформи уланів.
42
Льочки (діал.) — кучерики.
Я почуваюсь так, ніби от-от вознесусь. Я стала янголом. Моє серце випурхнуло з грудей. Всередині у мене мертва тиша.
Годинник лунко падає на підлогу, об нього милозвучно дзенькає маленька клітка з пташкою. Ланцюжок живописно обвивається навколо.
«Вона вкрала це у мого батька», — каже маленька дівчинка — одна з русявих голівок. Тон її, холодний і владний, контрастує з м’яким дитячим голосом.
Потім сестра Аполінарія веде нас додому. Її права рука постійно смикає мене, мов козу на шворці, хоч я іду в тому ж темпі, що й Аделя. Аделя на мене не дивиться. Її погляд спрямований тільки вперед. Її профіль тонкий і гордий, вона сповнена почуття власної гідності. Я захоплююсь нею навіть тепер, хоч у мене більше немає серця. Я відчуваю втому і нудьгу, мені хочеться заплющити очі й запасти в темряву. Добре було б проспати кілька місяців поспіль і ніколи більше не прокинутись.
Назустріч біжить Сапіжинська з усіма її крамничками і кімнатками, де подають дорогі сніданки, мені під ноги кидається маленький сивий пудель з кокардою на шиї, я зустрічаюсь із ним очима — і починаю ридати ридма, але сестра Аполінарія розлючено підносить
Коли доктор Анґер, у ковпаку, шлафроці й шовкових піжамних штанях, відчиняє нам двері, ми з Аделею одночасно починаємо плакати. Крізь пелену я все ж виловлюю переляканий погляд доктора: він всерйоз за нас хвилюється, він стурбований по-справжньому, опускається перед нами на коліна, бере кожну за руку. Так, ніби ми обидві його рідні доньки. Ніби ми з Аделею кровні сестри.
«Вона вкрала твого годинника!» — тоненьким голоском вигукує Аделя. Її загострене підборіддячко відвертається від мене.
Я рукавом витираю шмарклі.
Сестра Аполінарія простягає «тисота». Доктор Анґер здивований. Він приймає годинника, той звично лягає у надійне ложе докторової руки. Клац — і опукла кришечка легко відстрибує. Скло пошкоджене: навскіс розрізане тонкою, ледь помітною тріщинкою. Але механізм продовжує точно відмірювати час.
Доктор розгублено зіжмакує свій нічний ковпак і тре ним потилицю. Переводить погляд із мене на сестру Аполінарію, тоді — на Аделю, і знову зупиняється на мені. Я тільки на секунду витримую його погляд. Рівно на секунду — я чую цокання «тисота».
Доктор Анґер лунко ляскає себе по лобі.
«Ну я старий розтелепа!» — ми всі троє здивовано витріщаємо на нього очі.
«Тепер я пригадую! Я ж сам уранці поклав годинник у кишеньку Стефиного фартушка. Він такого ж кольору, як моя камізелька, і висів ось тут, на гачечку поряд — ну погляньте, який я бовдур!»
І знову кожна з нас не вірить власним вухам. Здається, чутно, як у голові кожної сутужно крутяться коліщатка, намагаючись збігтися зубцями й западинками.
Чи підкочує до горла сестри Аполінарії почуття провини? Чи мучить сумління Аделю? І наскільки чиста у мене совість?
Отець Йосиф опускає голову і знаходить мій погляд у схованці під власним фелоном. Він запитує. Я повинна говорити далі. Але я вже не можу. Я виснажилась. У мене пересохло в горлі. Паморочиться в голові. Я майже нічого не бачу.
«Отче, я страшна грішниця. Я не можу розповісти вам усе за один раз».
Він мовчить. Крила опускаються. Мене знову обступає незручний світ.
«Прочитай сьогодні двадцять разів „Wyznanie wiary“», — каже священик.
«Чому ж не „Символ віри“, отче?» — дивуюсь я.
«Може, так тобі вдасться знайти спосіб, щоб пробачити свою сестру Аделю. І силу, щоб попросити у неї пробачення».
Його очі такі добрі й такі уважні до мене, що я не можу обурюватись через ці несправедливі слова.
«Може, ще в Аполінарії попросити?»
Він мовчки киває і посміхається.
«Я знаю, як тобі тяжко», — за мить каже він, ставши сумним і серйозним. Його обличчя дуже близько до мого. Він бачить мене наскрізь.
Маленькі чорні волосинки, що залишились непоміченими під час гоління — такі ж я часто зауважувала на щоках доктора Анґера.