Фелікс Австрія
Шрифт:
Чоловіки обговорюють політику: вибори міських радних (перше коло відбудеться вже завтра вранці) та результати виборів до Ради Панства, що минули кілька днів тому. Особливо розпинається пан меценас: говорить про змову й шахрайство, про якогось нафтового маґната з Солотвина (хоча всім відомо, що в Солотвині з нафтою в останній час негусто), який буцімто підкупив чи то самих кандидатів, чи то виборців, чи то бурмістра, доктора Артура Німгіна. І ще пана адвоката страшно нервує, як переймаються політикою особи, які ніколи в житті не зможуть голосувати згідно з правом нашого краю або отримають таку можливість щойно років за десять. Розпинаються, тупочуть ногами, кричать «ганьба» чи «браво», дають поради…
Його
До 24 листопада будуть показувати «Війну англійців із бурами». Вистава розташована в друкарні та літографії Станіслава Хованця, вхід коштує 10 центів. Кажуть, все там зроблено по-паризькому: газове освітлення з рефлекторами, зображення рухаються за допомогою механізму, широкий зал із почекальнею у разі численної публіки, де можна вигідно собі вмоститись на м’якій канапі, серед люстер та квітів, добра вентиляція (тому немає прикрого смороду нафти) і чемна обслуга.
«І все ж наша обслуга — найкраща!» — голосно повідомляє Аделя, вказуючи на мене, і запрошує всіх до столів. Ми з нею продумали, як гостей розмістити. Вони з Петром та Феліксом сидять поруч з отцем Йосифом та їмостю.
Для мене місця немає — мені треба пильнувати, щоб зі столами все було гаразд, щоб кожен гість міг скуштувати кожну страву, щоб усі залишились задоволеними. Допомагаю накладати салати. Підношу княгині Пшитульській канапки. У неї уста стиснуті щільно, у розріз рота впадає проміння чорних глибоких зморщок. Княгиня старезна, худа і висока, але старість її не зігнула: підборіддя закопилене догори, хребет прямий, мов палиця — боюсь, княгиня навіть не зможе зазирнути до себе в таріль. З ніг до голови затягнута в чорне, з печаттю вдови на пергаментному чолі, княгиня, вітаючи Аделю, каже: їй сльози навертаються на очі, коли вона дивиться на дитинцю, бо дитинця схожа на Терезу, як дві краплі води. Колись вони з Терезою були свіжі й повітряні, мов гірські кізки, грайливі та реготливі (що неможливо уявити за жодних обставин) — і здавалось, життя триватиме вічно. Терези давно вже немає, вона, княгиня, от-от розпадеться на порох, але серце її відпочиває, коли вона бачить Аделю, гідну доньку гідних батьків, Аделю та її гідне життя, благородну Аделю, яка не побоялась труднощів і одружилася з руським трунарем, не побоялась лиха і взяла до себе у двір знедолене та підозріле дитя, цього хлопчика з чорного роду, як колись її, Аделин, батько, взяв цілком непристойну дівчинку — а тепер, ви тільки погляньте, яка чудова прислуга з неї виховалась! Ось який вплив має на чернь атмосфера аристократичної родини. Справжня шляхта не вмре, не загине. Віват!
Гості піднімають кришталеві келихи. У них піниться з тонким дзижчанням шампанське вино «Pommery Sec». Петрові вдається виголосити тост за здоров’я Аделі.
Він небагатослівний. Більше промовляють його очі. Петро не годен відірватись від своєї дружини.
Один із власників павільйону — ресторатор Клаар із тонкими русявими вусиками підносить Петрові символічну жіночу пантофельку. Петро кладе свого келиха досередини, клякає перед Аделею на одне коліно, схиляє голову і п’є за її здоров’я.
Гості цокаються, сміються, цілують Аделю. Я роблю ковток шампанського. Мені не можна: я нічого не їла і швидко п’янію. А від алкоголю, буває, стаю дурна.
У дружини пана Гаубенштока на тарелі всього одна сардинка.
Зате Іванка, як завжди, не шкодує собі нічого — навіть
Отець Йосиф ще стриманіший, як зазвичай. Він наче спокійний — а наче надмірно скутий. Не п’є шампанського. Майже не їсть. Аделя його припрошує: «Але ж, отче, невже навіть заради мого здоров’я не вип’єте одного келиха? Навіть заради мене?»
Фелікс сидить окремо, у кутку, за маленьким столом. Він їсть хліб із ковбасою і картоплю, одночасно малюючи щось на серветці. Княгиня Пшитульська каже: дітей непристойно брати на дорослі забави. До неї всі ґречно всміхаються, але не відповідають, вдаючи, що її низького, майже чоловічого тембру не чутно через скрипалів, які виконують польку.
Дружина пана Бембновича, стривожена пані Клара в ясно-блакитній сукні, переконує обох своїх по-підлітковому тілистих доньок їсти неаполітанську зупу з пармезану. Каже, дівчата одержимі ідеєю, що мають стати тонкими та знеможеними, що їдять саму селеру з калярепою, а вони з паном Бембновичем так не звикли, вони люблять їсти клюски, вареники і налисники, овочева дієта наводить на них жах і нудьгу.
Аделя обіцяє віддати Віолці та Мані свої старі журнали «Мод паризьких»: вони містять великі викрійки, які виконали найзнаменитіші паризькі кравці, додатки з повістями й нотами.
Іванка ревниво перепитує, чи має Аделя додаток під назвою «Наука крою суконь та білизни». Аделя не пам’ятає. Каже, шампанське вдарило їй у голову.
Я розношу каляфіори з бешамелем, начинювану бульбу, розбратель і язик — княгиня Пшитульська ловить мене за лікоть і питає на вухо, який секрет тієї зеленої салати, що має такий м’який, а все ж виразний посмак. Я обіцяю розповісти їй по забаві, коли вже, може, перестануть грати музики, бо зараз пані не розчує. Княгиня киває, губи її змикаються ще щільніше.
Страшні речі розповідає пан Бембнович. (Я вже не раз зауважувала, що він любить різні страхіття.) Каже, у Маріамполі один чоловік на ім’я Григорій Заєць, місцевий господар, захворів на плямистий тиф. Охоплений гарячкою, він схопив сокиру і тричі вдарив нею по голові свою дружину, розколовши їй череп та вирубавши шматок мозку. Місцевий добрий лікар Ожеховський зашив рану, після чого нещасну відвезли до приватного шпиталю Сестер милосердя. Однак немає жодної надії, що вона може залишитись живою.
Віола та Маня, слухаючи розповідь татка, наминають тим часом англійські товченики а-ля Nelson.
Ресторатор Гаубеншток каже, що епідемія тифу і такі трагедії, про які мова — це провина місцевої влади. Більшість проблем — від недотримання гігієни, особливо серед найбідніших верств населення.
Його компаньйон Клаар, розгладивши вусики, додає: насправді ситуацію можна було б значно поліпшити звичайним карболом для дезінфекції.
Адвокат (Котек чи Котик, ніяк не можу запам’ятати його прізвища) у відповідь розповідає історію, почуту від колеґи, який недавно прибув із Кракова. Молодий, сповнений життя та сил чоловік помер від зараження крові після того, як перукар поголив і поранив його брудною бритвою.
Дами ахають. Княгиня Пшитульська скрегоче зубами.
У нас, у Станиславові, такого вже не може трапитись, мовить пані Гаубенштокова — і хвалить моє рибне пюре. Тільки, продовжує вона, слід користуватись послугами фризієрсько-голярського закладу пана Юзефа Шнаппера, розташованого неподалік гандлю пана Ґуравського. Тут жодне зараження крові просто неможливе, і не тільки тому, що заклад утримується у надзвичайній чистоті, що всі інструменти дезінфікують по кілька разів, але і з тієї причини, що кожен клієнт має тут власну шухлядку з бритвою, гребенем, щіточкою, мідницею, білизною, пудрою та іншими речами, які входять у ціну абонемента.