Фелікс Австрія

Андрухович Софія

Але земна любов чоловіка до жінки виявилась найсильнішою. Потужним магнітом притягнула нас одне до одного — і несила опиратися. Більше влади може мати хіба що смерть.

Час найвищого щастя і найглибшого горя.

На мені — Аделя. Вона без мене загине, зів’яне, засохне. На мені — обіцянка, яку я дала докторові Анґеру перед його смертю («Ви — дерева, які сплелись стовбурами…»). На мені — Петро і Фелікс.

На Йосифові — його служіння, його місія, його обов’язок.

І їмость, хвора і така безпорадна.

Жодного розв’язку.

А тут іще — Велвеле зі

своєю тривожною мовою: квитки на пароплав, Новий світ, нове життя. Дівчинка, яку виховали служницею, — це він про мене? Я хороша служниця, всім це відомо. Чого йому від мене треба?

Мов бульбашки із дна ставка, поволі випірнули назовні дитячі спогади: як ми бавимось із сестрами Баумель (поки Мордехай знімає мірку з Аделі й доктора Анґера), а худий кучерявий хлопчик із величезними вологими очима спостерігає за нами з-за паркана. Ми сміємося з нього — у нього лапаті вуха.

Ох, все одночасно. Було б так доречно не завертати собі голови тепер святковими стравами. Та Аделя не погодилась: ні, ресторанної їжі вона не хоче, нехай панове власники не обіцяють їй золоті гори, бо вона сама знає, хто найкраще їй усе приготує.

Ну то, може, зосередившись на меню, я зможу трохи прийти до тями. Отож:

 салата зелена на французький спосіб (не забути хитрощі з хлібом і часником)

 салата з неварених яблук і оселедців

 помідори печені

 салата з сирих грибів

 трюфлі, зварені на мадейрі

 вуджений язик

 теплі канапки (печене м’ясо, присмажена цибуля, швейцарський сир, посічені сарделі, два жовтки і сніг із двох білків)

 неаполітанська зупа із пармезану

 каляфіори з бешамелем

 бульба начинювана

 рибне pur`e

 віденський розбратель

 товченики англійські а-ля Nelson

 шинка, печена в тісті

 паштетики з раків

 шодо молочне ванількове

 чоколядова ґалярета

 торт Захера

 торт з яблук по-медіоланськи

 морозиво цитринове

 оршада [81]

 малиновий вітаміновий напій

…

Я сиділа за столом у салоні і зосереджено записувала кулінарні ідеї на аркуш. Різкий вітер швидко гнав небом клапті сірих хмар. Раптом блідий випадковий промінь випав з-за однієї

хмарини і, проткнувши стелю з кольорового скла, висвітлив переді мною чиюсь тінь.

Так і є: Фелікс знову сидить на даху, при комині, в обіймах кам’яної жінки.

81

Оршада — суміш мигдалевого молока з цукром та померанцевою водою.

Це мені не подобається. Я сподівалась, що він став нормальною дитиною. Петро хоче залагодити його справу, зробити всі папери, остаточно відмежувати хлопця від тих чуток про крадіжки. А він знову за старе.

Добре, що Аделі тепер немає вдома: вона у доктора Воднецького, як і щоразу напередодні своїх уродин. До цього її ще змалку привчив доктор Анґер, і я не забуваю повторювати для неї його слова.

Я мала її супроводжувати, але вона наполягла, аби я залишилась вдома і розпланувала святкове меню.

Фелікса треба зняти, думаю я і вирушаю до сходів, які ведуть на горище, та мене зупиняє делікатний стук у вхідні двері. Відчиняю їх. На порозі стоїть отець Йосиф.

Він мне в руках капелюха, його пальці нервові, в очах — тривога. Я бачу: він сповнений рішучості. І розумію: таки не витримав. Цього я й боялась.

Я гарячково шукаю в собі потрібні слова, а разом із ними — сили, яких у мене так мало, щоб пояснити, що я все розумію: моє серце теж кривавить і крається на частини, всесвіт і для мене також зійшовся в його особі, все навзаєм, і кожен його подих — це мій подих, кожне його почуття — моє почуття. Але він прекрасно знає: ця любов неможлива, ми не маємо на неї жодного права, ми не можемо бути такими несправедливими до наших близьких. Мусимо бути сильні, мусимо опанувати собою, Йосифе, пожертвувати собою, ми повинні терпіти, жити в муках для того, щоб тим, хто поруч, було добре і спокійно. Так правильно. Так по-християнськи.

Наша болісна трагедія сповнює мене всю, від кінчиків пальців на ногах і аж до напівпрозорих волосинок над чолом. Я — кришталева чаша страждання. Я — милосердна і лагідна мати, готова гоїти його рани. Зараз слова потечуть з моїх уст потоком, а руки витиратимуть його сльози. Він заперечуватиме, переконуватиме і благатиме, але я не відступлюсь, стоятиму на своєму, і врешті-решт він погодиться, попри всю гіркоту, попри всю неможливість прийняти.

Навпроти дому зупиняється фаетон, з нього виходить Аделя. Бачить нас і щось починає гукати вже здалеку, махає парасолькою і поспішає. Вона вся аж світиться від щастя — я ніколи її ще такою не бачила.

«Отче, отче! — кричить вона. — Яке щастя, що ви прийшли! Саме вас я і хотіла бачити найдужче!»

«Я до вас прийшов, Аделю. Мені треба з вами поговорити», — каже отець Йосиф.

А я не розумію. Він прийшов до Аделі? Йому треба з нею поговорити?

Ні, не розумію.

Аделя регоче, як дівчинка. Така свіжа шкіра. Зуби-перлини. Ямочки на щоках. Вона поспіхом скидає одяг мені в руки, обома руками бере долоню отця Йосифа і тягне до салону.

«Ходімо, ходімо, отче. Покваптеся».