Фелікс Австрія
Шрифт:
Пан Гаубеншток на це іронічно зауважує, що вже починає не на жарт ревнувати свою дружину до того винахідливого пана Шнаппера — і товариство випиває ще один тост.
Отак товариство розважається, і все йде так добре, що я дозволяю собі ще один келих вина. Дівчата Бембновичів намагаються затягнути Фелікса до танцю, але той уперто сидить при своєму столику, вимальовуючи один за одним профілі і фаси гостей. Княгиня Пшитульська виходить у нього дуже характерною: зморшки навколо рота і на чолі, щілини очей, загострені ніс та підборіддя.
Перед десертом Петро
Отець Йосиф спостерігає за ними, ледь посміхаючись. А їмость — я бачу — витерла сльозу зворушення і кладе отцеві на плече голову, нині охайно заплетену.
Потім Аделя сідає поруч з Іванкою, гладить її по щоках, шепоче щось їмості на вухо — обидві червоніють та округлюють очі, ніби їх поєднує якась таємниця.
Я стежу, чи комусь не варто змінити посуд, чи всім вистачає видельців, чи хтось не бажає хліба, чи княгиня Пшитульська не перебільшила з мірою випитого шампанського і не потребує вже фіакра, щоб повернутись додому.
Шоколадну ґалярету і морозиво я подаю Феліксові найпершому. Я сиджу навпроти нього, підперши голову рукою і дивлюсь, як він облизує ложку, вимастивши свою гарну бузьку і ставши схожим на малого мурина. Він запиває ласощі оршадою, п’є великими ковтками, голосно сковтуючи, і щоразу потім видихає: «аааааа».
Мій маленький Феліксе, цікаво, чи я колись довідаюсь, звідки ти взявся насправді. Чи була твоєю мамою східна гнучка красуня Му з довжелезним шовковистим волоссям — чи ти був позашлюбним сином дружини корчмаря з-під Сваляви, яку чоловік за зраду вигнав із дому і вона прибилась до театру шевальє Торна? Чи справді тебе навчено пролазити в найменші шпарини, щоб красти коштовності? І якщо так — то чи можеш ти стати іншим, забувши, як тебе дресирували?
Єдине, що я знаю напевне — Феліксові дуже смакують солодощі. Він ковтає оршаду і робить «ааааа».
Гості п’ють каву, їдять торт Захера, лижуть молочне шодо, я навіть не знаю, кого більше хвалять цього вечора — іменинницю Аделю чи мене, її служницю. «Шодо тане в роті, я зараз зомлію від розкоші!» «А такий пляцок по-медіоланськи не куштували навіть в Медіолані!» «Чекайте зі своїми десертами, я все ніяк не годен відірватись від цих паштетиків із раків — це точно не паштетики з янголів?»
Я намагаюсь не зважати. Панове поїли та й забули. Я просто служниця. Готувати, варити, пекти, мити, чистити, церувати. Зціпити зуби, знати і мовчати.
Петро підхоплює з моїх рук тацю з посудом і допомагає донести до кухні.
«Стефцю, — каже він дуже м’яко, — ти ж знаєш, як я тобі вдячний. Стефцю, без тебе нічого б не було. Без тебе наш дім не був би найкращим домом. Ти — наша сім’я».
«Ет, що ти мелеш, Петре, — відмахуюсь я, ховаючи погляд. — Ти випив забагато вина і говориш самі дурниці. Йди нарешті до гостей. Не маю часу я з тобою бавитись».
Коли стихає мазурка, я, несучи тацю з порізаним пляцком, зупиняюсь посеред павільйону,
«Стефо, що ти кажеш!» — вигукує Петро.
«Смердюча свиня!» — кричить Аделя.
«Це неправда!» — перелякано заперечує отець Йосиф.
Всі інші теж зойкають, затуляють обличчя руками, витріщають очі.
«Її треба висікти!» — вказує на мене своїм кістлявим пальцем у чорній рукавичці княгиня Пшитульська.
А Іванка починає рохкати і хрипіти, її очі викочуються з орбіт, шкіра сіріє, язик вивалюється з рота — і вона горілиць падає на долівку. І замовкає.
[…]
Розділ 23
Що мені брати з собою, я і так нічого не маю. Одяг, який дістався мені від Аделі. Постіль, яка належить Аделі. Хромований гребінець із цикадою, який мені подарувала Аделя. (Де він, до речі? Постійно лежав тут, у шухляді біля мого ліжка, а тепер зник. Я точно знаю, що він тут лежав.)
У кожному разі я не впевнена, що маю право кудись звідси піти. Тому що, можливо, я й сама належу Аделі.
Тепер, коли я вбила їмость, Аделя має право не тільки висікти мене батогом, як радила княгиня Пшитульська, але й вигнати з дому. Цього разу вона точно вижене мене з дому.
Скільки разів я погрожувала їй піти геть і знайти собі інших господарів, але ніколи насправді сама в це не вірила. Я не уявляла собі інших господарів. Господарі можуть бути тільки одні.
О Боже! Я вбила їмость! Я вбила дружину Йосифа!
Я падаю на своє ліжко і сиджу там, закривши обличчя руками. Це не насправді. Ще зовсім недавно все було гаразд. Ну як гаразд — Йосиф все одно мене не любив, Аделя була його коханкою, а доктор Анґер ніколи не вважав мене своєю донькою, але все інше було цілком нормально: ми святкували Аделині уродини в рестораційному павільйоні у парку Ельжбети, гості облизували пальці і посуд і один поперед одного вихваляли мої кулінарні таланти. Всі були радісні. Лунав скрипковий квартет. Фелікс малював профілі та фаси вуглинкою, пив оршаду і видихав «аааааа».
А тепер — я вбивця. Аделя прожене мене від себе. Мене посадять до в’язниці. Можливо, я сидітиму в карному домі і отець Йосиф приходитиме мене сповідати. Можливо, він сповідатиме мене перед стратою. Але навряд чи. Навряд чи він погодиться. Він ненавидить мене.
Але ж і він не повинен був так грішити! Вони з Аделею самі винні. Хто більший грішник — ці люди, які порушили стільки земних та небесних законів, зрадили Бога, зламали обіцянку шлюбу, обманювали, лукавили, вдавали з себе когось іншого, чи я — людина, яка розповіла про них правду?