Формула щастя (збірка)
Шрифт:
— Все начебто й так, шефе, але ж на мені ані подряпинки. А якщо префект перевірить?
— Це легко виправити, — Лікі повільно дістав з шухляди столу пістолет і клацнув запобіжником.
— Чи не думаєте ви, шефе, в мене стріляти? — боязко поцікавився Генрі Рассел. — Я ж…
Не встиг Генрі договорити, як пролунав постріл і куля прошила йому руку вище зап’ястя.
— Отак буде краще. А тобі за поранення — чотири сотні. — Лікі осміхнувся і кинув на стіл пачку асигнацій. — Задоволений?
— Та-ак, — кривлячись від болю, промимрив Генрі, затискуючи пальцями рану.
— Піди до Мері. Вона перев’яже. Скажеш, поранили
— Зрозумів, шефе, — сказав Генрі, здоровою рукою ховаючи пачку кредиток у внутрішню кишеню.
— Завтра о шостій вечора у Вінкінса. Є діло. І не запізнюватись!
Переступивши поріг своєї кімнати, Стоунс зрозумів: у квартирі хтось побував. Плівки із записами індивідів Джека Лондона, Альберта Ейнштейна і Марка Твена лежали тепер ліворуч од магнітофона. Був обшук. Але що шукали? Хто шукав? Стоунс знав: знайти у нього щось компрометуюче, надсекретне людині невтаємниченій не так і просто. Усі найцінніші папери і документи лежали у ванній на полиці між старими газетами. У потаємні шухляди сейфів і секретерів він давно вже нічого не ховав. А коли й клав туди що, то тільки щоб спантеличити злодіїв — трохи грошей і мотлох, який уже нікому й ні на що не годився.
Справді, сейф, вмонтований у стіну кабінету і прикритий копією картини Пікассо “Дівчина на кулі”, був геть випотрошений. Щезли не тільки залишені гроші, а й кілька сотень аркушів із розрахунками та кресленнями застарілої моделі машини часу, купити які можна було за кілька центів майже у всіх книжкових крамницях.
— Га-га-га! — Стоунс гучно розсміявся. — Як я вас іще раз!.. Точно, діло рук Лікі й Вінкінса. Або їхніх хлопчиків. Тільки вони так нечисто працюють! Ну гаразд, зараз треба розрахуватися з митниками, а потім до шерифа на іменини, — мовив уголос Стоунс і, кинувши оком на годинник, пройшов на кухню, аби щось поїсти.
Було вже поночі, коли Лікі дістався додому. Його ледве дотяг Вінкінс.
— Завтра п-підемо в по-поліцію, — п’яно белькотів він, — і взнаємо, що там за катавасія з нашим листом. — Лікі, не роздягаючись, впав на ліжко. — В-він, С-с-то-унс, га-га-дає, що ми… Лікі гикнув, потім скривився, від чого на його переніссі зібралося чимало зморщок, нарешті доказав: — бовдури і н-нічого не т-тямимо. Нехай тепер н-начувається…
Вінкінс мовчав. Говорити йому не хотілось. Стягнувши з Лікі черевики, він, не роздягаючись, упав на ліжко і за хвилину гучно захропів
Стоунс прийшов сороковим. Найочікуванішим. Саме сорокового гостя чекали з нетерпінням. Ним міг бути хто завгодно. Префектові поліції Стеферсу сьогодні минало рівно сорок, і гості, що зібралися в залі, чекали, хто ж поставить найголовнішу свічку у святковий торі іменинника.
Іменини були гучними. Гості пили невідомо вже вкотре, вихоплюючись із-за столу лише для того, щоб побажати іменинникові щастя, довгих літ життя і всіляких благ та ще потанцювати під магнітофон.
Стоунсові набридло все це, і він вийшов із зали, знайшовши в коридорі затишний куточок за колоною, поряд із вазою, в якій мінилася барвами духмяна заморська квітка. Сівши на один із стільців, що стояли там, і тримаючи в руці напівпорожній келих, Стоунс слухав гомін вечора. Він би задрімав, та до нього підійшов іменинник:
— Чого сумуєш, Томе? — запитав він, сідаючи поруч.
— У кожного з нас, префекте, є в житті супутники, бачити яких не дано нікому, окрім
Префект деякий час сидів мовчки, тримаючи в руці келих із недопитим шампанським. Йому кортіло продовжити розмову, що так цікаво почалась, однак він не міг відшукати у своїй затуманеній алкоголем пам’яті фразу чи бодай слово, яке хоча б приблизно відповідало настрою співрозмовника, йому здавалося, що все, про що він говоритиме зі Стоунсом, досить-таки освіченою людиною, давно вже відомо навіть школяреві, нецікаве, штамповане, бо він, як і всі довкола, звик говорити штампами, маючи в своєму лексиконі не надто великий запас слів.
Так і не знайшовши що сказати Томові, префект підвівся, махнув рукою і неквапом рушив до гостей, які кликали іменинника. Вже на порозі він раптом рвучко повернувся, підійшов майже впритул до Стоунса і чомусь пошепки запитав:
— А скажи, Томе, як ти вважаєш, Наполеон мав слушність чи ні?
— В чому саме? — здивовано підвів голову Стоунс, не зрозумівши напівп’яного шепоту префекта.
— Та в усьому, — Стеферс уп’явся в Стоунса маленькими єхидними очицями.
— А про це краще у Наполеона спитати, сер, — сказав Стоунс, і в куточках його м’ясистих губ промайнула не помітна для стороннього ока посмішка. Піднявши келих із шампанським, він, розтягуючи кожне слово, повільно промовив: — Я п’ю за ваше здоров’я, сер Стеферс! За здоров’я і улюблену роботу. А щодо Наполеона, то заїдьте до мене завтра десь о третій. Там і поговоримо, — сказав Том ніби між іншим і подав руку. — Дякую за прекрасний вечір.
Його рука потонула у спітнілій правиці Стеферса.
Коли Стоунс вийшов на вулицю, вже світало. Додому Том поїхав на трамваї, трохи відпочив і, прихопивши портфель із мнемокопіями, через півгодини вже був у приймальні Бенкея.
— Чи не гикалося вам сьогодні, чарівна Джуліан? — звернувся Стоунс до секретарки, кладучи на друкарську машинку шоколадку.
— Ні, Томе, — відповіла та, всміхаючись, — проходьте, шеф уже чекає на вас.
Товстий персидський килим глушив кроки. Бенкей сидів у кутку довжелезного кабінету за великим столом і давав у диктофон якісь розпорядження.
— А, Стоунс, сідай! — Бенкей відсунув убік диктофон і, натиснувши кнопку, викликав секретарку. Коли зона увійшла до кабінету, наказав: — Міс Джуліан, до мене нікого не впускайте.
— Зрозуміло.
Дівчина вийшла, а за хвилину принесла дві чашки з паруючою кавою.
— Ну як? — запитав Бенкей, коли двері за Джуліан зачинилися. — Все нормально?
— Майже… Митники були зупинили. Довелося розплачуватись…
— А плівки?
— Плівки привіз. Дві мнемокопії: фараона Тутанхамона і Наполеона
— Непогано. Клади на стіл. А окрім плівок, щось є? — поцікавився шеф.
— Ні. У мене було обмаль часу. Та ще й конкуренти ваші — Вінкінс і Лікі…
— То все дрібниці, Томе, — Бенкей обережно поставив чашку з кавою на стіл і підвівся. Підійшовши до Стоунса, поплескав його по плечу. — От якби ти прихопив ще й якісь атрибути з собою, тоді б усе було о’кей. А так даю тільки тридцять тисяч…
Бенкей обережно взяв плівки, повернувся до стіни і десь у потаєминах шпалер знайшов непомітну для стороннього ока кнопку. Поклавши плівки до велетенського — до стелі — сейфа, шеф натиснув ту саму кнопку. Двері тихо ковзнули в пазі, і стіна набула попереднього вигляду.