Формула щастя (збірка)
Шрифт:
Вилізло їх чимало. Скільки — не лічив. Не до того було. Всі гуртом неспішно рушили вперед. Потім зупинились метрів за шість від мене. Стоять, ніби вкопані, тільки тулуби їхні вихиляси справляють. І дивляться, як я замок на двері станції чіпляю. П оком не кліпнуть.
Замок заїло. Ключ не повертається. Ну й грець із ним! Кому ця станція тепер потрібна? Начальству моєму? Гм, нехай саме почергує! Периметр прорвано. Станція за зоною. Ніхто сюди не поткнеться. Хіба що пришельці…
Ні, вони не динозаври й не павуки, хоча й на людей не дуже схожі.
Покинув я двері відчиненими, іду знайомою стежкою додому, а вони розступаються, дорогу дають. Перший тільки стоїть і ні пари з вуст.
— Пропустіть, — кажу.
— Ні, — відповідає, — ти мені потрібен.
— Нащо, — питаю, — хіба не можна до ранку зачекати?
— Ні, завтра пізно буде, — шамкає пришелець. його тулуб, як і раніше, ритмічно коливається з боку в бік, і здається, що то велетенський маятник, якому невідомий скульптор намагався надати подобу людини, однак так і не зміг цього зробити. Погляд у хвилястого привида якийсь непритомний, далекий, та все ж мене від нього знову починає лихоманити.
— Так ви і є парламентер? — питаю, а в самого язик майже прилип до піднебіння. Не пощастило все-таки, хоч і казала мати, що в сорочці народився.
— Ні, — відповідає він і носом своїм довжелезним невдоволено крутить. — Парламентер прибуде завтра після обіду. Сьогодні у нього термінова нарада на Зет-2.
— Так і я завтра прийду. Я не проти переговорів.
— Гаразд, — на диво швидко погодився пришелець, — тільки не надумай накивати п’ятами, під землею розшукаємо!
Обминувши його, я підійшов до стіни Периметра. Не пропускає Периметр. Пружна прозора стіна м’яко відсторонила мене. Спробував ще, знову марно. Що ж це таке, думаю. Я ж свій! Додому йду.
Одначе стіна стоїть. Прозора така. Ніби її і взагалі немає. Я вже бив її кулаками і ногою пробував, аж синці собі понабивав, а вона ані руш. Що ж робити?
Пішов на станцію. Звично кинув оком по принишклих індикаторах. Сів у крісло головного оператора поля Периметра, увімкнув рубильник. Індикатори приладів весело підморгнули мені.
Випивши склянку води, я ліг на дивані, взяв журнал перед сном почитати. Ну що ж, не пускає стіна, нічого не вдієш. Я махнув на все рукою. Нехай. У мене запасів харчів місяців на два вистачить. Якось протримаюсь. До того ж завтра зустріч з парламентером хвилястих привидів. Пришельці мене не чіпають. На лічильниках станції — нуль, отже, все нормально.
2. Розбудив мене грайливий сонячний зайчик. Зазирнув у шпарку між нещільно прикритими шторами, полоскотав щоку. Встав я, відкоркував пиво, одним духом випив, тільки-но хотів умитись, як у тиші рубки почувся голос Дженні, моєї дружини.
— Доброго ранку, Нік!
— Здрастуй! — кинув я і осікся. Річ у тім, що дружина моя померла чотири роки тому… І ось вона стоїть переді мною. Що за чортівня?! Галюцинації почалися, чи що?
Дженні оправила пасмо
— А ти, Нік, змінився, — промовила вона, ніжно дивлячись на мене. — Постарів, сивина на скронях з’явилася…
— Що вдієш, люба, роки своє беруть, — прошепотів я і здригнувся — на її лівій руці не було вказівного пальця! Чотири роки тому вона порізала палець об консервну кришку і померла від загального зараження крові. Тоді палець був, ніхто його не відрізав. А тепер його немає. Ніби й не було взагалі, неначе народилася вона чотирипалою.
“Ну й сон! Хай тобі грець!” — подумав тоді я і вщипнув себе за руку: боляче. Гадав прокинусь — та де там. Хотів вийти зі станції на свіже повітря, пошукати очима парламентерів хвилястих привидів, а Дженні до мене:
— Сядь біля мене, Нік. Ти ніби не радий моєму приходу. А я так скучила за тобою. — Вона взяла мене за руку і міцно притиснула до своєї теплої щоки.
Я мовчки сів на краєчок дивана поруч із Дженні.
— Не мовчи! Чуєш, не мовчи, Нік! Мені стає страшно, коли ти мовчиш. Розумієш?
— Ні, — похапцем відповів я.
Вийшло невлад. Дженні заплакала, по-дитячому схлипуючи.
— То чому ж ти не розумієш? Скажи! — благально мовила вона.
— А про що розповідати? — спитав я, натягаючи через голову сорочку.
— Як це про що? — здивувалась вона. — Ясна річ, про тебе. — Дженні вмостилась на дивані і, поклавши свої теплі руки мені на плечі, міцно обняла.
— Гаразд, розповім. Після того як тебе, Дженні, не стало… — я затнувся, та враз виправився. — Після того як ти, Дженні, пішла, я…
— Але ж я нікуди не йшла, Нік, — заперечила дружина, здивовано дивлячись на мене своїми блакитними очима. Хіба ти не знаєш, я ж хворіла… Довго й тяжко хворіла…
— Так, так. Після того як ти захворіла, — вирішив я чомусь збрехати Дженні, — мені довелося піти працювати в зону.
— Тобі були потрібні гроші на моє лікування?
— Авжеж, — кивнув я. — Ти ліпше не перебивай.
Дженні слухала, як ми й домовились, не перебиваючи. Коли я закінчив свою оповідь, було вже пів на третю, а мені чомусь здалося, що минула ціла вічність.
— Жах як зголодніла, Нік. У тебе не знайдеться чогось пожувати? — спитала вона, ледь примруживши очі.
— Звичайно, є, — відповів я і знову, вже вкотре, підмітив саме її слово “пожувати”. Ніхто, окрім неї, не говорив так про їжу.
Після обіду я попросив Дженні розповісти про себе.
— Хіба ти не знаєш? — перепитала вона.
Я мовчки стенув плечима.
— Гаразд. Ти голись, а я розповідатиму.
Я взяв бритву і, слухаючи дружину, почав голити свою триденну щетину. Бритва чомусь не слухалась мене, лишаючи огріхи й вислизаючи з рук, бо те, що я почув, виходило за межі мого розуміння.
— Я не померла, Нік. Я просто перейшла в інший вимір часу. Мабуть, усе живе переходить туди. Воно тільки трохи втрачає свою особистість. Однак живе, на мою думку, водночас набуває і нових якостей…