Формула щастя (збірка)

Ларін Михайло Васильович

Звичайно, просто так досліджувати людину квети не могли — надто великим був ризик, ось чому вони взяли Дженні за чотири секунди до її смерті. Вже ніхто із землян не зміг би її врятувати…

Квети покинули нас так само несподівано, як і з’явились. Навіть не попрощавшись, вони зненацька злетіли в темне небо і, зробивши прощальне коло над станцією, приземлилися біля входу в тунель, в якому за секунду і зникли.

Скільки часу минуло, поки ми прийшли до тями, не знаю. Але не менше півдоби — у відчинені двері з острахом зазирав сонячний зайчик, намагаючись пробратись до кухонного столика, та тягнулись до сонця своїми головками красуні-ромашки. Був

ранок наступного дня.

Формула щастя

Відтоді, як наш новий шеф опинився на Супутнику, минуло трохи більше двадцяти років. А вперше я зустрівся з його пронизливими очицями ще зовсім малим хлопчиськом.

Шеф тоді з’явився в аудиторії несподівано. Не звертаючи ніякої уваги на вчителя, що виструнчився перед ним, дідуган пройшов до нашої парти, тицьнув товстим пальцем у мене і мого товариша й прохрипів:

— Вони підуть зі мною.

Вчитель кивнув лисою головою і миттю підскочив до нас:

— Збирайтеся! Швидко! Книжки й зошити візьмете потім.

— Вони їм будуть непотрібні, — знову прохрипів старий і, обвівши поглядом клас, показав ще на одного учня: — І цей.

Раніше ми знали тільки дві дороги — від інтернату, де навчалися, до невеличкого джерельця, яке впадало в басейн, і до їдальні. Далі ми не могли ступити ані кроку — за нами пильно стежили викладач і його помічник — робот. Тепер же ми, проминувши джерельце та басейн, боязко озираючись навсібіч, звивистим напівтемним коридором дріботіли за старим, котрий, здавалося, навіть не помічав нас.

Нарешті він зупинився, прочинив масивні двері, з яких хлюпнуло в очі яскраве світло, і звернувся до нас

— Все. Прийшли. Віднині ви будете експериментаторами.

Останнє речення ми, ясна річ, не зрозуміли, бо не знали, що означає бути експериментаторами. Та й де дитині, яка тільки-но навчилася читати і так-сяк писати, знати про такі речі.

Мов каченята за качкою, ми ввійшли слідом за старшим у велику світлу кімнату, до дверей якої відразу ж підбіг опецькуватий чоловік з рудою бородою. Він, як і наш учитель сер Річард, виструнчився перед старим

— Вони будуть експериментаторами, — різко кинув дідуган і, навіть не глянувши на нас, вийшов з кімнати

Бородань, полегшено зітхнувши, усміхнувся, підійшов ближче й поплескав мене по щоці.

— Давайте познайомимось, дітки, — приязно сказав він, і ми, напевно, підсвідомо зразу відчули, що в цього рудого бороданя по-батьківському щире, добре серце. — Мене звати сер Кліффорд. А вас як? Ну ось, наприклад, тебе? — Бородань обняв мого товариша.

— Двісті дванадцятий, — завчено випалив Джів.

Сер Кліффорд нічого не сказав, але я угледів, як теплі карі очі його враз посуворішали.

— Ім’я у тебе є?

— Так точно. Двісті дванадцятий, — знову відрапортував Джів, навіть не кліпнувши оком.

— А мама як називала?

— У мене мами не було, — відповів Джів, стукнувши підборами маленьких черевиків.

Сер Кліффорд зітхнув і звернувся до мене:

— Ти теж не знаєш, як тебе звати?

— Стів, —

затинаючись, відповів я.

— Ну от і чудово, — подобрішав сер Кліффорд і, провівши рукою по своїй рудій бороді, ніби знімаючи з неї павутиння, притиснув мою голову до картатої сорочки, яка щільно облягала його кругле черевце. — Таки ще не забув!

Через годину ми, перебиваючи один одного, вже весело розповідали серу Кліффорду про себе, про свої радощі, жалі й печалі.

Сер Кліффорд став для нас не тільки вчителем, з яким можна було поділитися найпотаємнішим. Він став для нас і другим батьком.

Однак тривало це недовго. Скоро його забрали від пас і посадили за грати. Про це ми дізнались лише через чотирнадцять років, коли нас посвятили в експериментатори. Тоді ми узнали і ще про одне. Виявляється, Кура — нашого шефа, вислали із Землі за злочини, які він вчинив на нашій рідній планеті: створив смертельно небезпечний для всього живого вірус і збирався використати його. Людство було на грані катастрофи. Зовсім випадково про це довідались науковці. Був суд, і Вища Комісія вирішила вислати Кура на Супутник.

Так, шеф більше не прилетить на Землю. Він помер для неї одразу ж після того, як востаннє перед ним зачинилися люки вантажного корабля, що віз обладнання для щойно організованого в космосі дослідницького інституту, який ми називаємо Супутником. Це сталося понад двадцять років тому…

І відтоді він живе тут, керує велетенським інститутом…

Не знаю, можливо, саме тому він такий суворий з нами, працівниками численних лабораторій Супутника. А я зараз на роздоріжжі.

Доповісти про те, що сьогодні не виконаю його розпоряджень, я не міг — не варто перечити шефові. Цю закономірність я давно засвоїв, але виконати все те, що велів мені шеф, справді було не під силу.

Не тому, що сьогодні я мушу після чергового експерименту прибути о п’ятнадцятій нуль-нуль у Центр, і не тому, що настрій у мене був поганенький — зіпсували ще зранку, підсунувши цей клятий експеримент, а скоріше тому, що саме цього дня, двадцять дев’ятого листопада, я вперше міг вести мову про поїздку на батьківщину, де не був майже з дня свого народження. Саме сьогодні я мав право нагадати про це навіть шефові — бездушному дідугану, у якого, здавалося, не лишилося нічого людського: йому тільки принось виконану у стислі строки роботу, а чи маєш ти від цього задоволення, чи ні, байдуже. Зате систему нагляду за всіма нами, експериментаторами, на Супутнику було відпрацьовано бездоганно. Скрізь, де тільки можна було, вмонтували, вклеїли, вклали підслухувальні пристрої, їх я знаходив навіть у звичайних сталевих шурупах і болтах.

Ми знаходили їх і псували, та натомість невідомо хто й коли кріпив нові, ще мініатюрніші, непомітніші.

Що ж його робити? Не встигну я впоратись із цим клятим завданням до п’ятнадцятої години, хоч лусни… 1 тоді про відпустку годі й говорити, ще п’ять років доведеться тут сидіти.

А може, підсунути стрічку попереднього експерименту? Ні, розгадають під час перевірки. Не таке вже начальство дурне, як здається на перший погляд. Чи спробувати змінити на цій стрічці кілька сплесків відродження матерії? Треба ж знайти якийсь вихід зі становища… Ет, чи пан, чи пропав!.. Підклею шматки стрічки, що лишилася від попереднього експерименту. Підклею і перепишу заново. Ніхто не повинен здогадатися… Але ж це я обдурю… Хіба можна так? А чому б і ні? Невже мене тут ні разу не обдурювали своїми багатозначними обіцянками? Я ж хочу додому. Мрія дитинства, нарешті, може здійснитись…