Формула щастя (збірка)
Шрифт:
Він згадав, як ще хлопчиком мало не попав у пащу Рка. Дор витримав двобій із Рка, переборов свій страх і залишився живий. Згадав про це і, вже вкотре, пересилив страх ще раз.
Бог ішов і усміхався. Здавалося, він не йде, а летить, ледь торкаючись ногами обпаленої трави, і напрочуд швидко наближається до Дора.
Безстрашний, завагавшись, стишив ходу. Бог зупинився і простягнув до Безстрашного руки.
— Вони хочуть з нами воювати, — ледь чутно промовив Дор, бо простягнуті вперед руки означали для нього погрозливий жест. Що ж, його плем’я готове
Хлопець дуже не хотів, щоб знову гинули люди його племені, яких лишилось так мало. “Тільки б устигнути попередити своїх”, — майнула думка. І Дор, щоб обдурити ворога, повернувся в протилежний бік, гукнув:
— Війна! Ворог хоче воювати з нами.
Впевнений, що його почули, Безстрашний знову рушив назустріч богові, повільно, розраховуючи кожен свій крок. В його руках не було ні палиці, ні каменя. Дор покладався на силу своїх м’язів. Та несподівано юнак відчув слабість у всьому тілі, в очах йому потьмарилось, і він упав на траву…
Невдовзі Безстрашний опритомнів. А коли усвідомив, що пришелець не бог і не ворог, довго й плутано розповідав про себе і своє плем’я. Лише тоді, коли зійшло мале сонце і люди племені за сигналом вождя сторожко вийшли на галявину, Безстрашний закінчив схвильовану розповідь.
Тридцять п’ять разів сходило велике сонце. Тридцять шість разів мале. Прибульці вже полагодили свого гігантського птаха і кілька разів побували в Чорній пустелі, за горою Овк. Вони привезли з собою чимало синього каміння, яке носили потім у черево великого червоного птаха і залишали там. Усе плем’я на прохання пришельців у цей час було далеко. Тільки Дор у химерному одязі друзів допомагав їм. Спочатку Дор мов зачарований дивився, як працюють прибульці, розглядав їхнього птаха, а згодом призвичаївся. Він теж підносив синє каміння до птаха, навантажував у посудину, схожу на лапатий листок, який одразу ж підхоплював його, підіймав кудись угору, вкидав до отвору і знову повертався.
Раз по раз люди з неба звертались до Дора:
— Втомився?
— Ні, — відповідав Безстрашний. — Я думаю.
— Про що? — зацікавлено питала Олена, молода дівчина, яка була чимось схожа на Ол. Навіть ім’я у неї подібне до ймення його дівчини: Ол-ена. А “ена” мовою племені соколів означало “чарівна”.
Дор і цього разу не відповів на запитання Ол-ени, а тільки подивився на неї. Так, як завжди, і спитав те ж саме, що й завжди…
Нарешті люди з неба востаннє поїхали за гору Овк. Вони взяли з собою і Дора Безстрашного, бо він їх дуже просив. Вождю кортіло якнайдовше побути біля несподіваних пришельців, довідатись від них про безліч цікавих речей, які знадобляться в майбутньому його племені.
Нікому й ніколи з його одноплемінників не вдавалося так далеко забиратися. Щоправда, у племені було чимало сміливців, котрі вирушали на розвідку за гору Овк, за пустелю Смерті, однак ніхто з них так і не повернувся…
От і Іо місяць тому пішов туди й теж не повернувся. Прибульці знайшли Іо в пустелі Смерті. Хлопець лежав горілиць і мертвими зіницями дивився в небо, ніби чекаючи від нього
Перепливши велику річку, друзі з гігантського птаха разом з Безстрашним поїхали до ще більшої за Овк гори, для якої у Безстрашного і назви не було.
— То гора Дора, гора Безстрашного, — сказав Володимир Завадський. Потім натиснув на кнопку. Машина, в якій сидів Дор і п’ятеро землян, вітром помчала до гори Дора.
— Ні, не треба гори Дора, — проказав по хвилі Безстрашний. — Я назву її гора Ол-ени. Гаразд?
— Гаразд, Доре.
— А чому ми їдемо далі? — зацікавлено спитав Дор.
— Подивитися, що там, за горою Олени. Чи, може, ти… боїшся?
— Я? Нічого я не боюсь… А дивитися… Там далі така сама гора, як і ця. З лісами, печерами, ну, може, трохи інша, бо живуть там інші племена, інші тварини… — мовив у відповідь Безстрашний, виявивши і певний інтелект, і логіку.
Вони сиділи біля печери і справляли весілля. Сьогодні Дор одружувався з Ол. Весело палахкотіло багаття, малюючи чудернацькі візерунки на камінні. Було затишно. Холодний дощ, що мжичив уранці, давно перестав, стало тепліше.
— Ол-ена. Я пам’ятатиму про тебе, — сказала Ол. — Я розповім про вас своїм дітям.
— Ти будеш для них казковою феєю, — додав юнак. — Пам’ятаєш, ти розповідала нам про неї. — Безстрашний захоплено дивився на Олену. — А якщо у нас народиться дівчинка, ми назвемо її Ол-ена. На згадку про тебе…
Розмови точилися довго. А коли почало сходити велике сонце і полум’я вогнища потьмяніло, у центр кола вийшла тендітна Ол і заспівала. Невимовна ніжність бриніла в її голосі, здавалося, дівчина хоче пригорнути до себе весь навколишній світ. Кожен із землян, людей загартованих і несентиментальних, відчув себе ніби малою дитиною, яку пестить лагідна рука матері. Пісня зачарувала всіх.
Безстрашний теж вийшов у коло. За звичаєм йому належало вкинути у вогонь кусень м’яса, аби принести його в жертву богам, але він не зробив цього, а поклав м’ясо перед батьком Ол.
— Віднині найсмачніший кусень завжди належатиме під час весілля батькам нареченої.
Коли всі були наділені, Безстрашний взяв останній кусень, підійшов до Ол і, розірвавши його навпіл, подав половину юній красуні. Цим самим він дав зрозуміти дівчині: “Віднині я все ділитиму з тобою, Ол, моєю дружиною, навпіл. І їжу, і радість, і горе…”
— Може, щось залишимо їм на згадку, допоможемо якимись хоч простенькими знаряддями праці? — спитала Олена у командира.
— Але ж у нас майже нічого немає… Ми не планували цей контакт…
— Знаю. Та все ж як бути, Федоре Васильовичу? Ви ж усе можете… Знайдіть вихід… Треба ж чимось допомогти їм…
— Зараз дванадцята година тридцять три хвилини автономного часу, — подивившись на хронометр, сказав командир. — Через дев’яносто дві хвилини ми повинні злетіти. Якщо запізнимося, то чотири з половиною роки доганятимемо Сонячну систему. Чотири з половиною роки! Та ще плюс сім на політ… Але, може, щось придумаємо… — Командир викликав по селектору екіпаж корабля, пояснив ситуацію.