Формула щастя (збірка)
Шрифт:
— І ви рятуєте тих, хто потребує допомоги? Але ж відстані…
— Відстані? — в голосі машини почулося здивування. — Для нас їх немає, як немає і міжчасового бар’єру.
Командир підвівся, підійшов до кондиціонера, нащось потарабанив по ньому довгими пальцями, налив у склянку соку, трохи надпив…
— Чому ми не можемо досягнути своєї мети? Енергії у зорельота вистачить на три такі подорожі… Там, на планеті Трьох Сонць, потрапили в аварію наші товариші, і ми будь-що маємо визволити їх з біди. — Командир, мовивши останнє, підняв очі на вічко комп’ютера.
— Летіти
— Ясно, — почав Павлов. — Однак ми, Реоле, все ж летітимемо на планету Трьох Сонць. Летітимемо! — у голосі Павлова почулася рішучість.
— Тоді ми, ваші старші брати, не розуміємо вас, — прохрипів комп’ютер. — Нащо летіти на явну загибель? Нащо ризикувати?
— Ви, Реоле, казали, що ваша цивілізація розвивалася за іншими законами, і тому ви не можете відібрати у нас право на ризик. Чи не так?
— Ризик? Нащо ризикувати? — здивовано проказав Реол. — Ви й так уже ризикували. Мало не загинули. Хіба цього мало? Коли б не поклик всесвіту, вас уже не було б серед живих.
Павлов, ніби шукаючи допомоги, підняв свої кошлаті брови й повернувся до Чередниченка, який майже не брав участі в розмові і, здавалось, давно чекав, коли до нього звернуться:
— Розумієш, Реоле, людині… — Він на мить завагався, та потім упевнено повів далі: — Майже в кожній людині Землі живе прагнення пізнати невідоме. А без ризику тут не обійтися. Ризику не задля слави, а заради пізнання, доведення того чи іншого судження, відкриття, істини… Така земна логіка. І найкарколомніша ситуація не буде алогічною. У всьому має бути логічний ланцюжок. Навіть, здавалось би, у зовсім не зрозумілому, бо все має свій початок, свою середину і своє закінчення. Колись один відомий земний філософ казав, що все нелогічне теж логічне, тільки з якого боку на нього дивитись…
— Що ж, це ваше діло, — промовив посланець всесвіту. — Ми врятували вас, коли поламався ваш комп’ютер. Дали тимчасовий притулок на цьому невеликому острівці. Він залишиться тут доти, доки ваш корабель не злетить з нього. Я скінчив. Тож нехай щастить вам, наші молодші, непосидющі брати.
Блимнувши, зелене вічко комп’ютера згасло, і космонавти почули, як вимкнувся тумблер живлення.
— Ви знаєте, — проказав Павлов, — мені здається, цей Реол у своїх судженнях дуже скидається на людину, Підозріло все це, правда, хлопці?
Чередниченко лише знизав плечима.
Через три доби ремонтна група заходилася лагодити блоки пам’яті комп’ютера, які вийшли з ладу внаслідок переплетіння надсилових магнітних полів. Енергетики корабля перевіряли системи живлення “Альбатроса-2”, біологи і геологи досліджували штучний острівець, на який посадили корабель спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту.
Всі скучили за роботою і працювали залюбки.
На одинадцятий день до Павлова звернулася лікар Бондаренко.
— Так далі тривати не може. Люди виснажились.
— Розумію, Наталко! — усміхнувся Павлов. — Тільки як
— Треба, Федоре Федоровичу, — зітхнула Бондаренко. — Інакше станеться непоправне. Вони підірвуть свій організм. Викличте всіх, командире.
Коли всі, за винятком чергової групи, зібралися в рубці міжзоряного гіганта, лікар сказала:
— Вам треба відпочити, друзі.
— Відпочиватимемо під час польоту, а тепер треба полагодити двигуни, корабельний хронометр і ще багато чого. Сама ж, Наталко, знаєш, — невдоволено проказав електротехнік Микола Пастушенко, що примостився біля виходу з командирської рубки. — Якщо тільки задля цього викликали, то я… — Пастушенко встав з крісла і вже зібрався вийти, як його зупинив рішучий голос Наталки Бондаренко:
— Зараз усі до медрубки. Після іонного душу — сон, п’ятнадцять годин. Виняток — чергова група. Після відпочинку працюватимете з подвійною енергією…
Коли нарешті знову блимнуло вічко комп’ютера, всі члени екіпажу радо вітали один одного з перемогою. Однак для того, щоб комп’ютер корабля заговорив, спеціалістам довелося ще чотири дні порпатись у нутрощах корабельного всезнайки.
Застереження Реола не спинило дослідників глибин космосу. Після того як екіпаж зайняв ванни з анабіозом, Чередниченко натис на кнопку, і “Альбатрос-2” на планетарних двигунах відірвався від острівця, який майже одразу загубився у безмежжі всесвіту.
— Основна тяга! — урочисто наказав Степан корабельному комп’ютеру. — Маршрут той самий.
— Зрозумів, — звичним голосом відповів комп’ютер. — Основна тяга… Маршрут той самий.
Планетарні від’єднались одразу ж після відповіді машини. І майже тієї ж миті Степан відчув, як запрацювали тяглові двигуни. Чередниченко схопився з крісла, підійшов до дешифратора. Ледь помітний поштовх важільця, перед юнаком спалахнуло сине вічко, і з отвору дешифратора посунула яскраво-жовта стрічка, помережана цифрами, які з кожним новим рядком зростали.
— Коли ми будемо коло планети Трьох Сонць? — зацікавлено поглядаючи на ситуаційні екрани, спитав Чередниченко у корабельного комп’ютера. Зіжмакавши стрічку з рівними рядками цифр, він жбурнув її у розкриту пащу утилізатора.
— Через сім діб, — прогув комп’ютер.
— Скільки?
— Залишилось шість діб двадцять дві години і сорок три хвилини, — відповіла машина.
— Не може такого бути… — здивовано пробурмотів Чередниченко і вже подумки додав: “Ні, щось із ним негаразд, факт!” — А де ми зараз?
— У квадраті двадцять-двадцять чотири.
Чередниченко здивувався ще більше. Десять хвилин тому вони були в квадраті десять-п’ятнадцять. Не міг же корабель за лічені хвилини подолати майже тридцять п’ять парсеків! Це ж… Розгорнувши карту зоряного неба, Чередниченко сів до центрального ситуаційного екрана. Підрахунки підтвердили інформацію комп’ютера. А тим часом координати “Альбатроса-2” знову змінилися. За шість хвилин корабель ще пройшов велетенську відстань!
— Чим це пояснити? — спитав Степан.