Формула щастя (збірка)
Шрифт:
— Ха! Таки працює! — зрадів Чередниченко.
Тричі за кілька хвилин хлопець порухом важільця примушував дешифратор давати нові відомості, і щоразу вони обривалися, як тільки доходило до того часу, коли з міжзоряним мандрівником почало діятися щось незбагненне. Отже, корабель не рухається і застиг у квадраті десять-двадцять.
Чередниченко нічого не міг уторопати. Маршові й аварійні двигуни “Альбатроса-2” працюють на повну потужність, а корабель уже майже три з половиною доби стоїть на місці. “Та нас розчавило б від несподіваної зупинки! — подумав Степан. — Мокре місце
Посадка була вдалою. Комп’ютер опустив корабель на невеличкому — площею кілька квадратних кілометрів — скелястому острівці, що невідомо звідки взявся у цьому квадраті, саме в ту мить, коли в командирську рубку швидко увійшли командир Павлов, астронавігатор Майоров і психолог Кравчук.
— Що сталося? — стурбовано запитав командир, за звичкою пригладжуючи довгі чорні вуса і оглядаючи збляклі ситуаційні екрани.
Тільки-но Чередниченко розповів їм про те, що взнав за ці тривожні години сам, як почувся старечий голос комп’ютера. Втомлений, тихий і якийсь ніби благальний:
— Я зробив усе що міг! Я врятував корабель, врятував вас, земляни. Всі ви живі. Всі сорок…
— Комп’ютер зроблено на Землі, — в задумі проказав Павлов, зручніше вмощуючись у високому кріслі, — кожен блок десятки, а у найвідповідальніших місцях і більше разів продубльовано. Ні, він не міг вийти з ладу! — рішуче докінчив командир.
З тим, як Павлов упевнено висловив свою думку, були згодні всі: і Чередниченко, і Майоров, і Кравчук. Однак корабельний комп’ютер знову сплутав усі карти:
— Міг, чому ні! — Він знову майже по-людськи зітхнув, потім у ньому щось сухо клацнуло, і машина повела далі: — Корабель попав у переплетіння надсилових магнітних полів, мішанина яких і вивела з ладу ваш комп’ютер… Він перебудовувався. Горів один блок комп’ютера, одразу ж підключався запасний. Але допоміжних блоків було замало… і…
— А де ми зараз?
— Гм, — мугикнув комп’ютер і знову замовк. Мовчав довго, хвилин двадцять, протягом яких Павлов разом із Чередниченком ще й ще раз перевіряли невиразні записи дешифратора. Нарешті відповів на запитання командира: — Ви, земляни, зараз на приколі… А потім летітимете назад, на батьківщину…
— Чому на батьківщину? — здивовано почав був Павлов. — Ми повинні будь-що врятувати наших товаришів…
Командир не договорив, бо його перебив скрипучий голос комп’ютера:
— Ви, земляни, ніколи не зможете потрапити на цю ділянку, бо це в дев’яносто дев’яти випадках із ста рівнозначно смерті. Ми не можемо дозволити такого…
— Хто це ми? — здивовано спитав психолог Кравчук, змахнувши з лоба велику краплину поту.
— Ваші старші брати по розуму, — проскрипів комп’ютер, а потім неспішно додав: — Це буде рівнозначно смерті усього екіпажу. Ваша психологічна підготовка недостатня. Ви не витримаєте навантаження, яке чекає на вас там, біля мети подорожі, і загинете так, як і ваші друзі. Людина… — Комп’ютер зам’явся, ніби підшукуючи потрібне слово, яке б переконало землян у безглуздості подорожі. — Людині властиво взнавати нове, але ваш мозок не зможе витримати такої зливи інформації, переварити її…
— Навіть так! — Степан
— Так! — наче вибачаючись, відповів комп’ютер, кліпнувши своїм зеленим вічком.
— Хто ви? — після невеликої паузи запитав Степан.
— Ми живемо у іншому вимірі часу. Ваш день для нас зовсім не відчутний. Рік для вас — то наша секунда…
— А як же ви розмовляєте з нами? — зацікавлено спитав психолог.
— За посередника ми обрали ваш комп’ютер. Переробили блок прийому і видачі інформації… Це була досить марудна справа. Однак ми змушені були переконати вас у недоцільності подорожі.
— Ясно. — Кравчук повів головою так, наче йому заважала неіснуюча краватка. — Але скажіть, ви схожі на нас?
— Анітрохи! Та це й не так важливо. Наша еволюція має інші закони. У нас не було такого благодатного світила, як Сонце. У нас багато чого не було…
— Обділив творець! — усміхаючись і покусуючи верхню губу, проказав Чередниченко.
— Нам важко судити про це. Знаємо, що для вас зустріч із нами, цей непередбачений контакт — як сніг на голову. — Комп’ютер зітхнув. — Та нехай вас не дивують деякі наші незрозумілі вчинки. Однак кожен з нас, як і ви, має своє ім’я, свої уподобання. Мене звати Реол.
— Координати вашої зірки, вашої планетної системи? — запитав Павлов, піднімаючи очі на зеленкувате вічко.
— У нас немає постійних координат, як немає постійної зірки, планети, на якій би ми мешкали. Ми весь час пересуваємось. Весь час у подорожі. Коротка зупинка, і знову в путь. Все викладено у простій формулі: поклик всесвіту — зупинка — допомога… Поклик всесвіту — зупинка…
— Невже у вас немає батьківщини? — здивувався Павлов, перебивши Реола.
— Наша батьківщина — всесвіт, землянине, — урочисто сказав комп’ютер. Його вічко розгорілось і яскраво виблискувало.
— Тут щось не те. Як це всесвіт? Адже він…
— Так, так, землянине. Саме всесвіт і є наша батьківщина. Така ж батьківщина, якою для вас є Земля.
— Хто ж ви тоді? Дослідники? Розвідники? Сівачі доброго, вічного? — поцікавився Кравчук, позираючи на німі ситуаційні екрани.
— Усі ми, як у вас кажуть, спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту… Ми рятуємо міжзоряні кораблі від загибелі. Однак не тільки це… Врятування цивілізацій, що гинуть, міжзоряних мандрівників — лише мізерна частка нашої роботи… У нас є багато інших справ… Ми намагаємось глибше пізнати всесвіт.
— А як ви дізнаєтесь, що комусь потрібна допомога, що хтось може загинути, що… — почав Чередниченко, та йому не дав договорити комп’ютер:
— Нас повідомляє про це всесвіт.
— Як? — поцікавився Майоров.
— Ми кожною клітинкою відчуваємо, що комусь загрожує небезпека. Протягом багатьох століть наш організм адаптувався до життя не на планеті, як, припустимо, ваш, а у відкритому космосі, пристосувалися ми й до того, щоб без перешкод отримувати потрібну інформацію.
Розумієте, кожна жива істота випромінює у всесвіт міріади біт інформації. То біоструми. Ми ж навчились їх не тільки вловлювати, а й аналізувати. Оце й звемо ми покликом всесвіту.