Франкенштайн. Ґотичні повісті

Стивенсон Роберт Льюис

А що ж ти подумаєш, Маргарет? Ти не дізнаєшся про мою загибель і з нетерпінням чекатимеш мого повернення. Спливатимуть роки, й у тебе будуть спалахи відчаю, але надія все-таки й далі дражнитиме тебе. О мила сестро, загибель твоїх надій страшить мене більше, ніж моя власна смерть.

І все ж у тебе є чоловік і чудові діти; ти можеш бути щасливою; нехай небо пошле тобі благословення та щастя!

Мій бідолашний гість дивиться на мене із глибоким співчуттям. Він намагається вселити в мене надію і говорить так, неначе вважає життя цінним даром. Він нагадує мені, що мореплавці часто наражаються у тутешніх широтах на такі перепони; і я несамохіть починаю вірити в щасливе завершення справи. Навіть матроси відчувають силу його красномовності:

коли він говорить, вони забувають про відчай; він підносить їхній дух. Чуючи його голос, вони починають вірити, що величезні льодові гори — не більш ніж кротовини — незначні перепони, які щезнуть перед рішучістю людини. Але цей підйом триває недовго; кожен день затримки наповнює їх страхом, і я починаю побоюватися, щоб відчай не спричинився до повстання.

5 вересня

Зараз розігралася така цікава сцена, що я не можу не записати її, хоча ці нотатки навряд чи коли-небудь потраплять до тебе.

Ми досі оточені кригою, і нам досі загрожує небезпека бути розчавленими. Холод посилюється, і багато хто з моїх супутників уже поліг у тутешніх суворих краях. День у день Франкенштайн слабшає; в його очах палає вогонь лихоманки; але він украй виснажений, і коли йому необхідно зробити якесь зусилля, він миттю поринає в забуття, дуже схоже на смертний сон.

Як я писав у моєму минулому листі, я побоювався заколоту. Сьогодні вранці, коли я дивився на вимучене обличчя мого друга — очі його були напівзаплющені, а все тіло розслаблене, — декілька матросів попросили дозволу вступити до каюти. Вони увійшли, і їхній ватажок звернувся до мене. Він заявив, що він та його супутники — це делегація від всього екіпажу з проханням до мене, в якому я справді не можу їм відмовити. Ми закуті у кригу і, можливо, взагалі звідси ніколи не виборсаємося; але вони страшаться, що коли б нам пощастило й прохід відкрився, аби я не виявив граничної нерозважливості й не повів їх далі, до нових небезпек, якщо нам поталанить уникнути цієї. Тому вони наполягають, щоб я урочисто заприсягнувся рушити на південь, щойно корабель звільниться з крижаної в’язниці.

Це схвилювало мене. Я ще не відмовився від своєї мети і не думав про повернення, якби нам вдалося вивільнитися. Але чи міг я — по справедливості — відмовити у їхньому проханні?

Я повагався, перш ніж що-небудь відповісти їм; і тут спершу мовчазний і, здавалося б, зовсім слабкий мій супутник, що заледве слухав нас, здригнувся; очі його заблищали, а щоки вкрив рум’янець тимчасового припливу сил. Він звернувся до матросів і сказав:

— Чого ви хочете? Чого вимагаєте ви від свого капітана? Невже вас так легко відвернути від визначеної мети? Чи не самі ви називали цю експедицію славною? А чому славною? Чи не тому, що її шлях не обіцяв бути тихим і безхмарним, як у південних морях, а від початку був сповнений небезпек і страхів; чи не тому, що тут щокроку ви змушені випробовувати всю свою стійкість і виявляти мужність; чи не тому, що тут вас очікують небезпеки та смерть, а ви мусите глядіти їм в обличчя і долати їх? Ось чому це — славне та почесне заняття. Ви мали б завоювати славу благодійників роду людського, ваші імена повторювали б із благоговінням як імена звитяжців, що не побоялися смерті заради честі та користі для людства. А ви за перших ознак небезпеки, за першого ж суворого випробування вашої мужності відступаєте й ладні скоритися, як люди, у яких забракло духу витримати холод і небезпеки: бідолахи змерзли та захотіли додому, до теплих домівок! Для чого ж були всі збори, для чого було запливати так далеко; і навіщо тепер підводити свого капітана, щоб ганьбитися через вашу слабкість і боягузтво? О! Будьте чоловіками і навіть більше! Ви повинні бути стійкими й непохитними, немов скелі. Цей лід не такий міцний, як можуть бути ваші серця; він тане; він не встоїть перед вами, якщо тільки ви так вирішите. Не повертайтеся до ваших рідних із тавром ганьби. Повертайтесь

як герої, які воювали та перемогли і не звикли показувати ворогу спину.

Його голос виразно підкреслював його почуття; очі блищали звитягою та лицарством; ти можеш собі уявити, як мої люди були схвильовані! Вони перезиралися і нічого не відповідали. Тоді заговорив я; я звелів їм розійтись і поміркувати про сказане; я обіцяв, що не поведу їх далі на північ, якщо вони остаточно відмовляться; але висловив надію, що разом із роздумами до них повернеться й мужність. Вони розійшлися, а я повернувся до свого друга; але він був украй слабким і, здавалося, майже не дихав.

Як усе це закінчиться, я не знаю; мені здається, що я б радше помер, ніж повернувся так безславно, не виконавши свого завдання. Але боюся, що мені судилося саме це; людей більше не підбадьорює жага помсти або слави, і вони нізащо не стануть добровільно терпіти наші теперішні злигодні.

7 вересня

Рішення ухвалене; я дав згоду повертатися, якщо ми не загинемо. Отже, мої надії знищені легкодухістю та нерішучістю; я повертаюсь розчарований. Аби терпляче витривати таку несправедливість, треба більше філософської мудрості, якої мені бракує.

12 вересня

Все позаду; я повертаюсь до Англії. Я втратив надію прославитися і прислужитися людям — втратив я і друга. Але спробую детально розповісти тобі про ці гіркі хвилини, мила сестро; й оскільки хвилі несуть мене до Англії і до тебе, я не засмучуватимуся.

Дев’ятого вересня крига зрушилася; гуркіт, схожий на грім, лунав здалеку, а льодові острови стали розколюватися. Нам загрожувала страшна небезпека; та оскільки ми могли хіба пасивно очікувати подій, моя увага була найперше звернена на мого сердешного гостя, якому ставало дедалі гірше, — він уже ледве підводився з ліжка. Лід позаду нас тріщав, і його щосили гнало на південь; дмухнув західний вітер, і одинадцятого вересня прохід на південь повністю звільнився від криги. Коли матроси побачили це і довідалися, що повертаються на батьківщину, вони заверещали від радості; кричали вони гучно й довго. Франкенштайн отямився і запитав про причину галасу.

— Вони радіють, — сказав я, — тому що скоро повернуться до Англії.

— Отже, ви справді вирішили повернутися?

— На жаль, так; я не можу протистояти їхнім вимогам. Не можу вести їх проти їхньої волі далі, в це небезпечне плавання, і змушений повернутися.

— Що ж, повертайтесь; але я не повернуся. Ви можете відмовитися від свого завдання, але моє доручене мені самими небесами, і я не наважусь відмовитись. Я слабкий, але духи, що допомагали мені в моїй помсті, додадуть мені сил.

З цими словами він спробував звестися з ліжка, але це було йому не до снаги; він упав горілиць і знепритомнів.

Спливло чимало часу, перш ніж він опритомнів; і мені не раз здавалося, що життя полишило його. Нарешті він розплющив очі; він тяжко дихав і не міг говорити. Лікар дав йому заспокійливе і звелів його не турбувати. Мені він при цьому сказав, що його життя добігає кінця.

Отже, вирок був винесений, і мені залишалося горювати й чекати. Я сидів біля його ліжка; очі його були заплющені; мені здавалося, що він спить; але незабаром він слабким голосом покликав мене і, попросивши присунутися ближче, мовив:

— Шкода! Сили, на які я так сподівався, витікають із мене. Я відчуваю, що вмираю; а він, мій ворог і переслідувач, імовірно, досі живий. Не думайте, Волтоне, що в свої останні хвилини я ще відчуваю ненависть і жагу помсти, про які одного разу розповів вам; я всього-на-всього відчуваю, що в праві воліти смерті свого ворога. Останні дні я багато міркував про свої колишні вчинки і не можу цілковито їх засуджувати. Захопившись своєю ідеєю, я створив розумну істоту і мусив, наскільки то було мені до снаги, дати їй щастя.