Франкенштайн. Ґотичні повісті

Стивенсон Роберт Льюис

Дотепер Обрі не мав нагоди вивчити характер лорда Рутвена, а тепер зауважив, що хоча він значно більше міг спостерігати за діями лорда, їхні наслідки не збігалися з видимими мотивами його поведінки. Його супутник виявляв надмірну щедрість: і ледар, і пройдисвіт, і старець отримували з його долоні значно більше, ніж потрібно було, щоб вдержати життя в тілі. Та Обрі не міг не помітити, що не добропорядні люди, які потрапили в скруту через невдачі, котрі часто супроводжують чесноти, були винагороджені його турботою, а натомість розпусники, які з’являлися на порозі не через злидні, а через бажання задовольнити власну хтивість і далі чинити беззаконня, отримували щедру пожертву. Щоправда, юнак схильний був виправдовувати це нав’язливістю зловмисників, котра легко побиває скромність порядних жебраків.

Та була одна особливість у благодійності лорда, котра ніяк не йшла юнакові з голови: ті, хто її одержував, невідворотно дізнавалися, що була вона проклята: вони опинялися або на шибениці,

або падали на саме дно злиденного життя. І в Брюсселі, і в інших містах, через які вони проїжджали, Обрі з подивом відзначав, із яким завзяттям його супутник шукає осередки світського пороку: там він миттєво переймався картярським запалом, робив ставки, грав завжди з прибутком — крім випадків, коли його суперником виявлявся відомий шулер, — тоді він втрачав більше, ніж вигравав, і все це з незворушним виразом обличчя, з яким він завше спостерігав за світським товариством. Однак коли йому траплявся нерозсудливий юний новачок, чи нещасливий батько численної родини, тоді кожне його бажання було законом для удачі: він полишав напускну байдужість, а очі його загорялися яскравіше, ніж у кота, який грається з напівмертвою мишею. У кожному місті він полишав по собі такого юнака — перше заможного, тепер вирваного зі звичного середовища, який проклинає самоту в’язниці і долю, що звела його з самим дияволом; а божевільний батько лишався сам на сам із промовистими поглядами негодованих дітей, коли в кишені — ні фартинга з колишнього багатства і не купити навіть кусня, щоб утамувати їхній голод.

Проте лорд Рутвен ніколи не заробляв картярством, адже спускав за ломберним зрадливим столом до останнього золотого все, що перед тим видер із судомно стиснених пальців невинного; він дещо знав-таки про гру, але не міг сперечатися з хитрістю досвідченіших. Обрі не раз кортіло пояснити це своєму товаришеві та попросити його відмовитися від утіх і розваг, які вели до загибелі, а не до прибутку, проте він відкладав розмову: щодня він сподівався, що приятель дасть йому шанс на відверту й щиру бесіду, але цього так і не трапилося. Лорд Рутвен і в кареті, на лоні чарівної дикої природи, лишався тим-таки: очі промовляли більше за вуста, і хоча Обрі сидів поряд із цією дивною людиною, він не отримав розради своєму невпинному збудженню — бажанню розкрити таємницю, котра, в його екзальтованій уяві, вже набувала надприродних рис.

Незабаром вони в’їхали в Рим, і на деякий час Обрі втратив свого супутника з поля зору: вдень юнак полишав його під опікою італійської графині, а сам вирушав на пошуки пам’яток старовини у майже знелюднілому місті. Під час цієї мандрівки він отримав листи з Англії, яких завше очікував з нетерпінням; перший лист був від сестри — переповнений любов’ю; другий — від опікунів, і цей лист вразив його: якщо йому колись і спадало на думку, що злі сили знайшли собі притулок у тілі його супутника, лист майже переконав, що ці здогади — вірні. Опікуни наполягали, щоб юнак негайно залишив товариша, і переконували, що це — страшенно розгнуздана людина, оскільки невідпорна звабливість робить розпусника ще небезпечнішим для суспільства. Виявилося, що його зневага до спокусниць має в підґрунті зовсім не зненависть до пороку, але прагнення отримати повне задоволення: жертва, спільник у гріху, має впасти з найвищого щабля добропорядності на саме дно безчестя та приниження; отож цнотливі жінки, яких він спокушав, після його зникнення відкидали будь-які умовності й без жодних докорів сумління виставляли напоказ власні потворні гріхи.

Обрі зважився розлучитися з людиною, в характері якої ще не проявилася жодна позитивна, приваблива риса. Він вирішив вигадати який-небудь правдоподібний привід, щоб зректися супутника назавжди, маючи змогу водночас здалеку спостерігати за ним, не проґавивши найменших подробиць. Він завів знайомства в тому ж світському товаристві, що й лорд Рутвен, і незабаром зауважив, що той наполегливо спокушає недосвідчену дочку аристократки, в чий дім вчащає. В Італії не заведено, щоб із незаміжньою юнкою можна було вільно зустрічатися в світському товаристві, тож лорд був змушений втілювати свій план у життя таємно. Обрі не випускав його з поля зору й невдовзі дізнався про призначену таємну зустріч, яка неминуче зруйнувала б життя цнотливої, проте легкодумної дівчини. Не гаючи часу, він неждано зайшов до кімнат лорда Рутвена й різко спитав його про наміри щодо згаданої леді, не приховуючи, що він у курсі призначеної цієї ночі зустрічі. Лорд Рутвен відповів, що наміри його збігаються з тими, які очікувалися б від нього за такої оказії, а коли юнак прямо спитав, чи збирається він одружитися з дівчиною, лорд просто розреготався. Обрі залишив кімнату й одразу написав записку, сповістивши, що з цього моменту він змушений відмовитися від спільної з його світлістю лордом подорожі, наказав слузі підшукати інше помешкання, а також завітав до матері згаданої леді, щоб викласти все, що знає, — не так про дочку, як про репутацію лорда Рутвена. Таємна зустріч не відбулася. Наступного дня лорд Рутвен просто прислав слугу, щоб повідомити про повну згоду подорожувати нарізно, проте й не натякнув на підозри, що його плани зіпсувало втручання Обрі.

Виїхавши з Рима,

Обрі попрямував у Грецію і, перетнувши Піренейський півострів, опинився в Афінах. Замешкав він у грека і загорівся пошуком зникомих слідів стародавньої слави в пам’ятниках, які, либонь, із досади, що літопис чину вільних громадян залишиться рабам, зачаїлися під захистом землі та барвистого лишайника. Під одним дахом із ним мешкала чарівна й витончена істота — взірець для митця, який мріє змалювати на полотні обіцяну надію вірних у магометанському раю, проте в очах її світилося стільки розуму, що ніхто б не запідозрив її у належності до бездушних створінь. Чи танцювала вона серед лук, чи пробиралася крізь гірські ущелини, навіть газель не могла зрівнятися з її грацією, бо хто ж поміняє цей погляд одухотвореної природи на сонну розкіш тварини, в красі якої може кохатися лишень любитель чуттєвих насолод!

Легка хода Іанти нерідко супроводжувала Обрі під час пошуків античних пам’яток, і часто дівчина, у захваті наздоганяючи кашмірського метелика і немов літаючи разом із вітром, несвідомо виказувала всю красу своїх форм перед захопленим оком того, хто забував про літери, які щойно розшифрував на затертій плиті, прикутий поглядом до стрункої сильфіди. Вона пурхала довкола, і часто в сонячному промінні її незаплетені коси переливалися такими вишуканими і мінливими відтінками, що могли вибачити забудькуватість цінителя старожитностей, який уже не бачив предмета, що був просто перед очима і що його він перше вважав винятково важливим для правильного потрактування якогось уривку з Павсанія, грецького етнографа. Але навіщо ці спроби описати чари, котрі відчуває кожен, але ніхто не може вкласти в слова, — цнотливість, юність, красу, не зіпсовані товчією світських прийомів та душних балів!

Коли Обрі зарисовував руїни, як пам’ять собі на майбутнє, Іанта стояла поруч і спостерігала за магічним рухом олівця, що закарбовував краєвиди її рідної місцевості; потім вона описувала, як танцюють у колі на широких луках, у яскравих барвах юнацької пам’яті змальовувала пишне весілля, яке запам’ятало ся їй із дитинства, а тоді, перескакуючи на тему, що, вочевидь, найбільше захоплювала її думки, переказувала йому оповідки няні про надприродні сили. Щирість, із якою вона беззастережно вірила в те, що розповідала, зацікавила навіть Обрі, і часто, коли вона оповідала байку про справжнього вурдалака, що довгі роки жив серед друзів і найближчих родичів, щороку змушений забирати у вродливої дівчини життя, щоб продовжити власне існування на наступні місяці, кров застигала в жилах юнака, тоді як сам він силувався висміяти пусті й жахливі вигадки. Проте Іанта наводила імена стариків, які нарешті розкусили того, хто мешкав серед них, — коли декілька близьких родичів і дітей були знайдені з мітками, що свідчили про потамовану жагу диявола; та оскільки Обрі й далі не йняв віри, вона молила його вірити їй, бо ж відомо: хто наважився поставити під сумнів існування цих істот, завжди отримував підтвердження — таке, що змушувало його, причавленого горем і розпачем, визнавати, що все — правда. Вона детально описала, як традиційно зображувалося це страховисько, і жах юнака посилився, бо ж опис точно збігався із зовнішністю лорда Рутвена; незважаючи на це, він і далі намагався переконати її, що для страхів нема підстав, а сам чудувався такій кількості збігів, що не могли не провокувати підозр щодо надприродних сил лорда Рутвена.

Обрі дедалі більше захоплювався Іантою; її цнотливість — на противагу нарочитій порядності жінок, серед яких він колись шукав предмет для романтичної пристрасті, — підкорила серце юнака, і хоча він вважав сміховинною саму ідею одруження людини, вихованої в англійських традиціях, із неосвіченою грецькою дівчиною, все одно не міг не закохуватись у цю витончену красу. Іноді він змушував себе відірватися від неї, планував дослідження античних пам’яток, від’їжджав, сповнений рішучості більше не повертатися, доки не досягне мети, проте повсякчас ловив себе на тому, що не може зосередитися на вивченні руїн, бо уява малювала лице, що вповні заволоділо його думками.

Іанта не здогадувалася про його кохання і лишалася такою ж безпосередньою, як і тоді, коли вони вперше зустрілися. Вона завжди нібито неохоче розлучалася з ним, але тільки тому, що поки її охоронець був захоплений змалюванням чи розкопуванням уламка, котрий дотепер уникнув руйнівного доторку часу, вона втрачала супутника у мандрівках до улюблених місцин, заселених привидами. Дівчина молила батьків підтвердити, що вурдалаки існують, і обоє вони, у присутності кількох людей, зблідлі й нажахані самим тільки іменем, посвідчили існування чудовиськ. Невдовзі потому Обрі вирішив здійснити екскурсію, на яку мало піти кілька годин, та коли батьки почули назву місцевості, вони благали його не вертатися поночі, адже йому доведеться проїжджати через ліс, у якому жоден грек не залишиться після заходу сонця ні за яких обставин. Вони пояснили, що це — місце нічних оргій вурдалаків, і попередили, що страшна загроза нависає над сміливцем, який посміє стати у них на шляху. Обрі не зважив на застереження і спробував висміяти химери, та щойно помітив, як затремтіли господарі, коли він дерзнув глузувати з надприродних, потойбічних сил, саме ім’я котрих заморожувало їм кров у жилах, юнак замовкнув.