Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Пан Максим запросив мене повечеряти, — збрехала дівчина, бо Рутковський зовсім не збирався другий вечір підряд проводити зі Стефою. Хотів виїхати за місто й покласти до тайника перші здобуті на РС матеріали. Тепер же мав відкласти цю операцію аж на два дні.
Лакута залишився, а вони пішли. Рутковський пропустив у дверях Стефу й побачив, як від сусіднього номера по коридору швидко пішов якийсь чоловік.
Максимові здалося, що він десь бачив його. Метнувся був слідом за ним, щоб випередити,
— Куди ти?
Максим притишив ходу, і чоловік повернув за ріг.
Рутковський подумав, що, певно, він помилився: встиг на якусь мить побачити профіль незнайомця. Але відчуття того, що він колись зустрічався з ним, не минало.
— Химерія, та й годі… — пробурмотів.
— Ти чого? — зазирнула йому в очі Стефа.
— Чоловік наче знайомий.
— Пусте, — заперечила. — Що в тебе з паном Зіновієм?
— Він же сказав.
— Ну дивись.
— Почекай трохи.
— Дуже прошу, будь обережним.
— Що зі мною станеться?
— Пан Зіновій такий… — затнулася. — Ну, все може…
— Перебільшуєш, люба, дещо можемо й ми.
— Моє діло — попередити. — Максим відчув, що Стефа напружилася. — Будь розумним.
— Буду, — пообіцяв він і засміявся.
Уранці Рутковський подзвонив Лодзенові.
— Яка ще нагальна справа? — буркнув полковник, проте згодився прийняти Максима. Він зрозумів суть справи буквально з півслова й запитав:
— Скільки хоче цей негідник?
Максим назвав суму.
Полковник поплямкав губами.
— Ого! — мовив.
— Лакута не поступиться.
— А хитрий! — нараз пожвавішав полковник. — І все ж ми повинні упевнитися в справжній цінності списка. Зробимо так: нехай назве підряд десять прізвищ. Розумієте, підряд, а не в розкидку, десяток своїх людей у нього може бути й так, а список складений або за абеткою, або за груповим принципом. Тут йому нас не пошити в дурні: доручимо перевірку своїй людині. І знаєте кому, — посміхнувся полковник, — вашому братові.
— Юрію?
— Мені потрібна людина розумна й ділова.
— У нього ж справи…
— У всіх у нас справи, однак, коли йдеться про вищі інтереси!.. — мовив полковник з пафосом, а закінчив зовсім прозаїчно: — Крім того, ми йому добре заплатимо.
Рутковський подумав, що все складається добре: Юрій довіряє йому й про наслідки перевірки він дізнається з перших уст.
— А Сенишин упорається? — запитав.
— Не хвилюйтеся, — запевнив полковник, — справа не дуже складна, й ми постараємося допомогти панові Сенишину.
Під час обідньої перерви Рутковський подзвонив Олегові й умовився про зустріч на завтра. Вона відбулася на шосе, що вело до Гарміш-Партенкірхена.
На сорок першому кілометрі
Рутковський перечекав кілька хвилин і, впевнившись, що Олегові ніхто не вчепився в хвоста, рушив за ним.
«Пежо» стояв метрів за двісті від шосе в густому підліску.
— Щось трапилося? — Олег навіть забув привітатися.
— Не хвилюйся.
— Ми ж домовилися: зустрічі лише в крайньому разі.
— Так і є — нагальна справа.
Олег відчинив дверцята «пежо».
— Сідай.
Максима трохи здивували такі заходи перестороги, однак заперечувати не став.
Олег увімкнув радіо і лише тоді повернувся до Рутковського.
— Треба зв’язатися з Центром, — пояснив Максим і розповів про події останніх двох днів.
— Центр буде поінформований, — пообіцяв Олег.
Рутковський у душі трохи образився: чекав, що Олег хоч якось висловить своє ставлення до його, Максимового, вміння зорієнтуватися в обставинах, ну, не хвалитиме, він же не дитина, але хоча б кілька підбадьорливих слів…
А замість цього сухе: поінформую Центр…
Він передав Олегові копії документів, той мовчки заховав їх і лише тоді сказав:
— Зараз ти вийшов на передній край, тож дуже прошу: будь обережним. І от що, цей Лодзен, наскільки нам відомо, свого не впустить. Пиріг у Лакути великий, а Лодзен не такий дурень, щоб віддати свій кусень. Якщо дізнається, що ти взяв комісійні, діятиме впевненіше. Але не перегни палицю, списки мусимо мати за всяку ціну.
— Наче я цього не розумію! Чекатимемо наслідків Юркової поїздки. На завтра у мене призначено зустріч з Лакутою, і, гадаю, Сенишин на тому тижні почне перевірку списків.
— От гад!
— Ти про Юрка?
— Він теж, але я про Лакуту.
— Ти б побачив його: уособлення респектабельності.
— А стань на дорозі — вжене кулю, не задумуючись.
— Якщо б знав, на кого працює… — тихо засміявся Рутковський.
— Йому наплювати — на кого! Аби платили гроші.
— Так, стара свиня, продасть і матір.
— Ну, бувай. — Олег увімкнув мотор, а Максим стояв і дивився, як вибирається з лісу «пежо». Думав: приємно знати, що в цьому величезному чужому місті ти не один і завжди друг прийде на допомогу. А в тому, що Олег — друг, не сумнівався ні на хвилину.
Рутковський не чекав цього дзвінка й щиро здивувався, та факт лишався фактом: дзвонив Воронов і запрошував до себе в готель. Він тільки вчора приїхав з Парижа й неодмінно хотів зустрітися.