Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Через задній борт грузовика вилізали солдати, його підлеглі, вони штовхали один одного, розминаючись, жартували й роздивлялися навкруги — для одних знайоме місто, інші вперше потрапили сюди, їм усе було цікаво: і будинки, що стояли впритул вздовж вулиці, і сіре громаддя театру, і дерева бульвару, який починався одразу від Театральної площі.
— Пана чотаря до обер-лейтенанта! — підбіг солдат. Зупинився, приклавши пальця до пілотки, їв очима, і Лакуті трохи полегшало: ось вони — порядок
Лакута із задоволенням огледів солдатів своєї чоти, одягнутих у мундири вермахту.
Єдине, що відрізняло нахтігалівців від гітлерівських вояків, — жовто-блакитна смужка на погоні; що ж, яке це має значення, головне, що вермахт проклав їм дорогу сюди, а тут їм уже карти в руки, то пусте, що діятимуть разом з есесівцями, нехай і з самим дияволом, слава богу, повернулися на Україну.
Зіновій Лакута обсмикнув мундир і побіг до головної машини, у якій сидів обер-лейтенант Оберлендер. Тут юрмилися ротні й чотарі — офіцери «Нахтігалю».
Лакута клацнув підборами, рапортуючи. Оберлендер зиркнув скоса, кивнув і вів далі:
— Панове офіцери, зараз розквартируємось, вказівки одержите від пана Шухевича. Короткий відпочинок, повторюю, короткий, бо справ у нас багато, і вже сьогодні мусимо розпочати акції.
За годину чота Лакути розмістилася разом з іншими в бурсі Абрагамовичів. Солдати, хто роздягнувшись, а хто в одязі, знявши тільки чоботи, повдягалися на ліжках, а Лакута подався до Романа Шухевича — коменданта, як його називали, і правої руки Оберлендера.
Шухевич сидів біля столу, заставленого пляшками шнапсу, тарелями з ковбасою, смаженою рибою, огірками.
Кожен наливав собі скільки хотів, їли, кидаючи недоїдки просто на стіл, ніхто не звертав на це уваги, розмовляли, не слухаючи один одного, поки нарешті пан Роман не підвищив голос, закликаючи до порядку.
Мовив коротко й вагомо, як і належить людині, котра має конкретну владу:
— Маємо навести порядок у місті, й робитимемо це, панове, всіма засобами. Почнемо з інтелігентів, прошу я вас, різних професорів і докторів, і я закликаю вас бути нещадними.
— Списки! — вигукнув хтось. — Прізвища й адреси!
Шухевич переможно підніс над головою звичайнісінький телефонний довідник.
— Ось вам списки! — помахав ним у повітрі. — Тут позначено: професор, доктор… То прошу вас не церемонитися…
Кілька, телефонних довідників лежало на столі, й Лакута встиг ухопити одного. Послинивши пальця, швидко гортав сторінки. Невже нема? Але ж у професора університету має бути телефон. Ось сторінки на літеру «В»…
Валявський…
Виявляється, тут є четверо Валявських, та серед них лише один Євген, і позначено:
Отак, шановний професоре, нарешті ми побачимося ще раз, якщо не втекли з червоними.
Засмоктало під ложечкою: невже втік? Ні, цей професор не може вчинити так підло, позбавивши його, Зіновія Лакуту, солодких хвилин помсти…
Лакута згадав, як колись професор Валявський примусив його двічі складати екзамен із стародавньої історії, ще й глузував, читав мораль, дивувався, як можна не знати елементарних істин, адже кожній інтелігентній людині відомо про Юлія Цезаря більше, ніж йому, студентові другого курсу університету.
А Лакута ковтав ці образи, руки й ноги тремтіли від люті, та що міг вчинити студент професорові, ще й такому відомому, як Євген Валявський?
Дурні однокурсники захоплювалися ним, бігали на всі його лекції, аплодували; ну, добре, знає, скільки ран завдали Цезареві і що тільки остання виявилася смертельною, що з того, коли невідомо тобі, скільки і як шмагатимуть тебе «соловейки» з чоти Лакути, якого ти так необачно зрізав на екзамені.
Лакута підняв чоту по тривозі, наказав вишикуватися, обійшов стрій, вглядаючись в обличчя солдатів.
— Сьогодні побавимося, хлопці, — пообіцяв, — відведемо душу.
— Руки сверблять! — вигукнув хтось.
— Думаєш, у мене не сверблять? — зареготав Лакута. — Ходімо, хлопці, машина чекає.
Автомобіль загальмував на вулиці Арцишевського біля довгого чотириповерхового будинку.
У супроводі двох солдатів Лакута піднявся на третій поверх, подзвонив у квартиру праворуч. Довго не відчиняли, чотар почав грюкати підборами в двері, коли нарешті почулося човгання і старечий голос запитав:
— Хто?
— Влада! — відповів Лакута впевнено. — Відчиняй, бо зірвемо двері!
Він і справді почував себе зараз владою, бо міг робити, що завгодно: вбити чи помилувати, розстріляти, повісити, відшмагати батогами, й це сповнювало його втіхою, підносило у власних очах, бо що в порівнянні з ним якийсь жалюгідний університетський професор?
Стара відчинила двері, стояла й дивилася злякано, мабуть служниця, бо була в цератовому фартусі й тримала в руках ганчірку.
— Пан професор удома? — запитав Лакута.
— Хворі вони, — відповіла служниця, відступивши. — Кашляють і температура.
— Кашляють, кажеш? — зрадів чотовий.
Отже, професор не втік, тут, на місці, і зараз вони побачаться.
Цікаво, чи впізнає?
Лакута грубо відштовхнув служницю й рушив коридором, чуючи за спиною впевнені солдатські кроки.
Попереду світилися скляні двері, чотовий штовхнув їх коліном, чудом не вибивши скло, й потрапив до професорського кабінету.