Габрієла
Шрифт:
— А як же Габрієла? Що вона тепер робитиме? Вільна, не зв'язана ніякими умовностями. Коли б я не влаштувався так добре... До речі, вона ж має прийти поговорити зі мною. Зараз усе залежить від неї. Тому що, коли вона згодиться...
Жоан Фулженсіо, перш ніж повернутися додому, пішов до Габрієли. Їй дала притулок дона Армінда. Габрієла була згодна на все, нічого не вимагала, не скаржилась на побої і навіть хвалила Насіба:
— Сеньйор Насіб такий добрий... Я не хотіла образити сеньйора Насіба.
Таким чином, внаслідок процесу про розрив шлюбу, який від подання заяви до постанови суду провадився найприскоренішими темпами, араб Насіб знову виявився холостяком, парубком. Він був одруженим, насправді не будучи одруженим; він потрапив у члени братства святого Корнелія, насправді не ставши рогоносцем; а шановне товариство
А сеньйора Саад знову стала Габрієлою.
Кохання Габрієли
В «Папеларіа Модело» гаряче обговорювали цю подію.
Ньо-Гало оголосив:
— Це геніальне розв'язання проблеми. Але хто б міг подумати, що Насіб геній? Він мені й раніше подобався, а тепер я симпатизую йому ще більше. Нарешті в Ільєусі з'явилася цивілізована людина.
Капітан запитав:
— Як ви, Жоане, пояснюєте поведінку Габрієли? Виходячи з ваших розповідей, вона справді кохала Насіба. Любила і продовжує любити. Ви кажете, що розрив вона переживає значно болючіше, аніж він, і той факт, що вона обдарувала його рогами, ще нічого не означає? Але ж де логіка? Коли вона його любила, то навіщо обдурювала? Як ви можете розтлумачити все це?
Жоан Фулженсіо поглянув на гамірливу вулицю, побачив сестер Дос Рейс, закутаних в мантильї, і усміхнувся:
— Навіщо? Я нічого не збираюсь пояснювати. Ні пояснювати, ні визначати. Неможливо визначити вчинки Габрієли і пояснити порухи її душі.
— Гарне тіло, а душа мов у пташки. Та й чи є в неї душа? — мовив Жозуе, думаючи про Глорію.
— Можливо, у неї душа дитини.— Капітан хотів зрозуміти Габрієлу.
— Як у дитини? Можливо. Але не пташина, Жозуе. Це дурниці. Габрієла — лагідна, щира, чиста. Можна перераховувати її позитивні якості і недоліки, пояснити ж їх неможливо. Вона робить те, що їй подобається, і відкидає те, що їй не до смаку. Я не хочу пояснювати її вчинки. Для мене досить бачити її, знати, що вона живе.
В будинку дони Армінди, зігнувшись над шитвом, уся в синцях від кулаків Насіба, роздумувала Габрієла. Вранці, до приходу каброші, вона перестрибнула через паркан, увійшла в дім Насіба, підмела і прибрала кімнати. Який він гарний. Він побив її, він дуже розгнівався, але винна вона — навіщо вона згодилась вийти за нього заміж? Щоб гуляти з ним разом вулицями з обручкою на пальці? А може, через страх втратити його, через страх, що прийде день, коли він одружиться з іншою і вижене її, Габрієлу. Так, мабуть, через це. Вона погано зробила. Треба було їй не погоджуватись. Адже раніше все було так весело.
В гніві Насіб побив її, а міг навіть убити. Заміжня жінка, що ошукує чоловіка, заслуговує лише на смерть. Всі говорили про це, і дона Армінда казала, і суддя підтвердив, що це так. Вона заслуговувала смерті. Але Насіб був добрим. Він лише побив її і прогнав з дому. Потім суддя запитав її, чи не заперечуватиме вона проти розторгнення шлюбу, якщо вийде так, що вона мовби і не була заміжньою. Він попередив, що тоді вона не зможе претендувати ні на бар, ні на гроші в банку, ні на будинок на схилі пагорба. Все залежить від неї. Якщо вона не згодиться, то справа довго ще розглядатиметься в суді і невідомо, чим все закінчиться. Коли ж вона згодиться... Але ж вона нічого іншого не бажала. Суддя ще раз пояснив: буде так, немов вона ніколи не була одруженою. А кращого й бажати годі. Тому що тоді не буде причини для страждань і образ Насіба. На побої їй начхати... Навіть коли б він убив її, вона померла б спокійно — адже правда була на його боці. Але Габрієлу засмучувало те, що він вигнав її з дому, що вона не може бачитись з ним, усміхатись до нього, відчувати його важку ногу на своєму стегні, його руки на своєму тілі. Груди Насіба — наче подушка. Вона любила засинати, уткнувшись обличчям у ці широкі волохаті груди. Вона любила готувати для нього їжу, слухати, як він хвалить її смачні страви. Ось тільки туфлі їй не подобались, і ще не подобалось ходити в гості до заможних знайомих, не до смаку були і нудні свята, дорогі сукні, справжні коштовності, за які платилися шалені гроші. Все це їй не подобалось. Але вона любила Насіба, будинок на схилі, двір з гуявою, кухню і вітальню, ліжко в спальні.
Суддя їй сказав: ще кілька днів — і вона вже не буде заміжньою, немовби й не була ніколи. Ніколи не була. Дивина! Це був той самий суддя,
Дона Армінда каже, що ніколи більше сеньйор Насіб не гляне в її бік, не привітається, не заговорить. Але чому? Адже ж вони не будуть більше одружені і взагалі вийде так, буцімто вони ніколи й не були зв'язані шлюбними узами. Суддя сказав, що треба почекати ще кілька днів. Вона задумалась: тепер вона, мабуть, зможе повернутися до сеньйора Насіба. Вона не хотіла його образити, не хотіла завдати прикрощів. Але вона образила його тому, що була заміжньою, і завдала прикрощів тим, що вона, дружина Насіба, вляглася з іншим на його постелі.
Якось вона помітила, що він її ревнує. Це було смішно. З того часу вона почала поводитись обережніше, тому що не хотіла, аби він страждав. Яка дивна і цілком незбагненна річ — страждання чоловіків від того, що жінка, з якою вони сплять, лягає з іншим? Вона не могла цього зрозуміти. Якщо сеньйорові Насібу хочеться, будь ласка, хай бавиться з іншою і засинає в її обіймах. Габрієла знала, що Тоніко спав з іншими, дона Армінда розповідала, скільки в нього коханок — всіх і не перерахувати. Але коли їй, Габрієлі, приємно лежати з ним і бавитись, то хіба вона може вимагати, аби в нього більше не було жінок? Вона цього не розуміла. Їй подобалося спати в чоловічих обіймах. Але не в будь-чиїх. Чоловіки мали бути вродливі, як Клементе, Тоніко, Ніло, Бебіньйо і, ох, як Насіб. Якщо юнак чи молодик прагне її, дивиться на неї благальними очима, якщо він усміхається до неї і підморгує їй, то чому вона має відмовити, чому має казати ні? Коли вони обоє — і він, і вона — хочуть того ж? Вона не знала чому. Те, що сеньйор Насіб, її чоловік, розлютився, це вона розуміла. Є закон, котрий не дозволяє дружині зраджувати. Лише чоловіку дозволяється, а жінці ні. Вона знала про це, але не могла втриматись. Коли в неї пробуджувалась пристрасть, вона поступалася, навіть не задумуючись над наслідками. Вона намагалася не образити Насіба, не завдати йому болю. Та вона і в гадці не мала, що зможе так його образити і завдати таких прикрощів. За кілька днів шлюб буде розірвано, вона не буде дружиною, та вона ж нею і не була. Чого ж Насібу гніватись на неї?
Дещо їй подобалось, і навіть дуже. Вона любила ранкове сонце, коли ще не наставала спека. Прохолодну воду, пляж, пісок і море. Цирк, луна-парк. І кіно. Гуяву і пітангу. Квіти, тварин. Любила готувати їсти, ходити вулицями, сміятись і розмовляти. Чванливих сеньйор вона не любила. Але найбільше їй подобались вродливі молодики і подобалось спати в їхніх обіймах. Це вона любила. Любила вона й Насіба, але іншою любов'ю. Не лише тому, що в ліжку вона цілувала його, зітхала, вмирала і народжувалась знову, а також тому, що спала, поклавши голову йому на груди, і бачила уві сні сонце, хитрого кота, пісок на пляжі, місяць на небі, страву, яку має приготувати, і відчувала на своєму стегні важку ногу Насіба.
Вона його дуже любила, але ще більше страждала від того, що він зараз не з нею, вона крадькома стежила з-за дверей, щоб побачити його, коли він повертається додому, їй так кортіло бути знову з ним, покласти йому на груди свою вродливу голівку, почути його ніжні слова, його голос, що шепоче миле, чужинське: «Біє!»
Адже все це сталося лише тому, що він заскочив її в ту мить, коли вона, лежачи в постелі, усміхалася Тоніко. Невже це так обурило його? Чи ж варто страждати через те, що вона лежала з іншим? Її від цього не поменшало, вона не змінилась і, як раніше, любить його над усе у світі. Так, над усе в світі! Мабуть, немає в світі жінки, чи то сестри, чи дочки, чи матері, або коханки, чи дружини, яка любила б так, як вона любить сеньйора Насіба. Чи ж варто було затівати таку веремію лише через те, що вона розважилась трохи з іншим? Адже вона не стала любити його менше, бажати його менше і менше страждати від розлуки? Дона Армінда заприсягалась, що сеньйор Насіб ніколи не повернеться і Габрієла ніколи його не обніме. Ой, яка б вона була рада хоч варити для нього. Де він харчуватиметься? І хто тепер готуватиме солодощі й закуски для бару? А ресторан, який має відкритися незабаром? Так, вона була б рада хоч варити для нього.