Габрієла

Амаду Жоржи

Їй так хотілося побачити усмішку на його доброму, вродливому обличчі. Щоб він усміхнувся до неї, обняв, назвав «Біє», полоскотав вусами її духмяну потилицю. Немає в світі жінки, яка так би любила, так би зітхала за своїм коханим, як зітхає за Насібом Габрієла, помираючи від кохання.

В «Папеларіа Модело» тривала суперечка:

— Вірність — найкращий доказ кохання,— сказав Ньо-Гало.

— Це єдиний засіб, за допомогою якого можна визначити його силу,— підтримав Капітан.

— Любов не вимагає доказів і визначень. Вона, як Габрієла, існує — і все...— сказав Жоан Фулженсіо.— Якщо не вдається збагнути або пояснити якесь явище, це не означає, що його слід неодмінно заперечити. Мені нічого не відомо про зорі, але я їх бачу на вечірньому прузі, вони окраса ночі.

Про дивовижне життя

Це була перша ніч без Габрієли: самотність, болючі спогади. Не було її усмішки, але було докучливе

приниження і тверда впевненість, що це не марення, що трапилось те неймовірне, чого він навіть уявити не міг. Порожня без Габрієли господа наповнилася спогадами і стражданнями. Перед очима Насіба стояв Тоніко, такий, як тоді, на краю ліжка. Лютощі, смуток, свідомість того, що всьому настав кінець, що її немає, що вона належить іншому і ніколи вже не належатиме йому, заполонили душу Насіба. Виснажлива, немилосердна ніч, немов земля всією своєю вагою лягла на його плечі, ніч, кінець якої був такий же віддалений, як кінець світу. Цьому ніколи не буде кінця. Цьому немилосердному болю, цій порожнечі, небажанню братися за будь-яку роботу і навіть жити. Очі без сліз, груди, пронизані кинджалом. Насіб присів на край ліжка, не в змозі заснути. Більше він не засне цієї ночі, котра щойно почалася і триватиме все життя. Від Габрієли залишилися пахощі гвоздики, якими була переповнена кімната. Ці пахощі лоскочуть ніздрі. Він не міг дивитись на ліжко, бо бачив на ньому голу Габрієлу,— її високі груди, округлі, оксамитові стегна, пружний живіт. На її тілі, кольору кориці — на плечах, на грудях,— губи Насіба залишали сині плями. День закінчився назавжди, а ця ніч в його душі триватиме все життя; його вуса назавжди обвисли, гірка зморшка зачаїлась біля губів, які ніколи більше не усміхнуться! Але за кілька днів він усе ж таки усміхнувся, почувши, як Ньо-Гало на всі заставки лається у барі «Везувій». Важкими були перші тижні. Безмежно порожні, коли щомить давалася взнаки її відсутність. Всі речі, всі люди нагадували йому про неї. Він дивився на стойку бару — вона стояла там з квіткою в косах. Він дивився на церкву і бачив, як вона заходить туди в хатніх капцях. Він дивився на Туїску і бачив її в танцях. Приходив Доктор, розповідав про Офенізію, а Насібові здавалось, що він розповідає про Габрієлу. Грали в шашки Капітан і Феліпе, а в барі дзвенів її кришталевий сміх. Вдома було ще гірше — Насіб бачив її скрізь: ось вона порається біля плити, ось умостилася на осонні біля порога, надкушує плід гуяви, тулить до обличчя вусату котячу морду, показує в усмішці золотий зуб, чекає його у своїй кімнатці, заповненій місячним світлом. Він ще не усвідомив однієї особливості цих спогадів, що тижнями чатували на нього в барі, на вулиці, вдома: він ніколи не згадував про це в час їхнього подружнього життя (або зв'язку; адже він пояснював усім, що поміж ними був звичайний зв'язок). Тепер він згадував лише колишню Габрієлу, Габрієлу-куховарку, спогади ці примушували його страждати, але все ж були вони приємними. А втім, вони ятрили його душу, його чоловіче самолюбство (вони не могли поранити його подружнє самолюбство, оскільки дружиною його вона не була), коли він уявляв її в обіймах іншого. Важкими і немилосердними були ці перші тижні, всередині в нього все вмерло. З дому в бар, з бару в дім. Інколи він заходив погомоніти до Жоана Фулженсіо, послухати новини.

Якось друзі мало не силоміць затягнули його в кабаре. Насіб чимало хильнув, навіть занадто. Але він мав надлюдську витривалість і тому залишався тверезим. Наступного дня він знову пішов у кабаре. Познайомився з Розаліндою, блондинкою з Ріо, що була цілковитою протилежністю Габрієли. Він почав воскресати і поступово забувати про неї. Найважче, виявилось, спати з іншою жінкою. Він бачив тільки Габрієлу: вона усміхається, простягає до нього руки, підсовує стегно під його ногу, кладе голову йому на груди. В жодної не було її смаку, її пахощів, її тепла, пристрасті, котра убивала і від якої сама вона помирала. Але й це стало потроху минати. Розалінда нагадувала йому майстерну в коханні Різолету. Тепер він приходив до неї щовечора, за винятком тих днів, коли вона спала з полковником Мануелом дас Онсасом, котрий оплачував її кімнату і харчування в закладі Марії Машадан. Якось увечері не вистачило партнера в компанії, що зібралася зіграти в покер. Насіб сів грати і грав допізна. Потім він підсідав до столиків, розмовляв з друзями, грав у шашки і кості, обговорював новини, сперечався про політику, сміявся з анекдотів і сам їх розповідав. Розповідав, що на землі його батьків траплялися історії ще складніші від ільєуських, ще страшніші. Він уже потроху звикав до нового свого становища, Габрієла не ввижалася йому всюди, він міг спокійно спати в ліжку, котре ще зберігало пахощі гвоздики. Ніколи раніше його не запрошували так часто на сніданки, обіди, вечері до Машадан, на вечірки з жінками в кокосових гаях Понталу. Здавалось, його полюбили ще більше і ще більше почали шанувати.

Він ніколи й гадки не мав, що так станеться. Адже ж було порушено звичаї. Замість того, щоб її вбити, він дав можливість зрадниці уникнути покари. Замість

того, аби вистрілити в Тоніко, задовольнився ляпасом. Коли це трапилося, він вирішив, що відтепер життя його перетвориться на пекло. Хіба не був покараний власним сумлінням доктор Фелісміно? Хіба не перестали вітатися до нього? Не дали йому прізвисько Мерин? Не примусили залишити Ільєус? А все тому, що він не застрелив дружину й коханця і не виконав ільєуського закону. Правда, він, Насіб, порвав шлюб з Габрієлою, закреслив теперішнє і майбутнє. Але він ніколи не думав, що його зрозуміють, з ним згодяться. Йому вже марився порожній, без жодного відвідувача, бар, він уявляв, як друзі не подають йому руки, бачив, як усі глузливо посміхаються, вітають Тоніко, поплескують того по спині і кепкують з нього, Насіба.

Нічого такого не трапилось. Навпаки, з ним ніхто не зачинав розмови на цю тему, а коли хто й згадував одним-двома словами, то вихваляли його хитрість, спритність, кмітливість, з якими він виплутався із сутужного становища. Так, всі сміялись і кепкували, але не з Насіба, а з Тоніко, висміювали нотаря і віддавали належне мудрості араба. Тоніко перебазувався в «Золоту горілку», щоб випивати там свій гіркий аперитив. Тому навіть Плініо Араса мав змогу кепкувати з того, як його обдурив Насіб. А щодо ляпаса, так той був прокоментований і прозою, і поетичним словом! Жозуе присвятив йому епіграму. Але про Габрієлу не мовилося й слова. Ні поганого, ні гарного — немовби про неї не варто було говорити, немовби її не існувало зовсім. Голосу проти неї ніхто не подав, а були й такі, що взяли її бік. Зрештою, дівчина-утриманка має якесь право на розвагу. Адже фактично вона була неодруженою, тому й провина її була незначною.

Габрієла жила в дони Армінди. Насіб не захотів її більше бачити. Від акушерки він дізнався, що Габрієла шиє для розквітаючого ательє Дори. А від інших — що її закидали подарунками, записками, листами, візитними картками. Плініо Араса звелів переказати Габрієлі, що призначає їй чималу платню. Мануел дас Онсас і Рібейріньйо знову згадали минуле. Суддя мав намір розійтися з своєю утриманкою і найняти будинок для Габрієли. Стало відомо, що навіть араб Малуф, такий з вигляду серйозний громадянин, виявився в числі претендентів. Але дивина — жодна пропозиція не спокусила Габрієлу. Ані дім, ні рахунок у крамниці, ні плантації, ні гроші. Вона шила для ательє Дори.

Розрив з Габрієлою відчутно похитнув справи бару. Каброша готувала погано. Закуски і солодощі знову довелося купувати в сестер Дос Рейс, а це влітало в копійку. До того ж сестри не крились ні перед ким, що роблять це з великого співчуття до Насіба. Не знайшов він куховарки і для ресторану, а виписав її аж із Сержіпе, але вона ще не прибула звідти. Насіб найняв нового офіціанта, хлопчака на ймення Валтер, котрий ще ніде раніше не працював і не вмів обслуговувати відвідувачів. Справи Насіба захитались.

Що ж стосується ресторану, то Насіб мало не послав його до дідька. Якийсь час він був байдужий не лише до ресторану, але й до бару. Прикажчики звільнили горішній поверх, коли Насіб перебував ще на першому щаблі відчаю, коли спогади про Габрієлу були єдиною реальністю, що заповнювали його порожні дні. Але коли минув місяць після того, як виїхали прикажчики, Малуф надіслав Насібу квитанцію на орендну плату. Насіб сплатив гроші і мимоволі змушений був подумати про ресторан. Та все ж він зволікав із його відкриттям. Одного разу Мундіньйо прислав Насібу записку із запрошенням зайти до нього в контору. Експортер, якого вже давненько не видно було в барі, оскільки він, готуючись до виборів, їздив по провінції, прийняв араба по-дружньому. Якось Насіб зустрівся з ним у кабаре, але вони ледве перемовились кількома словами, бо Мундіньйо танцював.

— Як життя, Насібе? Бадьоро, як і раніше?

— Живемо потихеньку, — і, щоб попередити неприємні запитання, додав: — Ви ж, очевидно, знаєте, що зі мною трапилось? Тепер я знову парубкую.

— Так, мені розказували. Ви вчинили розумно, як справжній європеєць — лондонець або парижанин.— Мундіньйо дивився на Насіба з симпатією.— Але, скажіть, це, звичайно, залишиться між нами: серце трохи поболює?

Насіб насторожився. Чому він питає про це?

— Я знаю, як це буває,— вів далі Мундіньйо.— Адже зі мною трапився, не скажу, що подібний, але чимось схожий випадок. Через нього я і приїхав у Ільєус. Поступово рана зарубцьовується. Та час від часу все одно нагадує про себе. Особливо, коли на дощ збирається, чи не так?

Заспокоєний Насіб згодився. Звичайно, історія, що трапилась з Мундіньйо Фалканом, чимось нагадує його історію. Любима жінка зрадила його. Але хіба вони теж розлучились? Насіб мало не запитав про це, відчувши себе у достойному товаристві.

— Так ось, мій любий, я хочу поговорити з вами про ресторан. Час би вже його відкрити. Правда, обладнання, замовлене в Ріо, ще не прибуло, але воно вже в дорозі, його навантажили на пароплав «Іта». Я не хотів турбувати вас з цього приводу раніше — вам було не до цього, але минуло вже біля двох місяців з того часу, як останні мешканці виїхали з другого поверху. Настав час подумати про справу. Чи ви вже відмовились від своєї ідеї?