Габрієла
Шрифт:
Через деякий час «Везувій» досяг розквіту. Він обігнав кафе «Ідеал», бар «Шик», лише в «Золотій горілці» відвідувачів було, мабуть, більше. Насіб не скаржився на долю, хоча працював, як віл. Йому допомагали Шіко Молеза і Біко Фіно, інколи негреня Туїска, що сиділо із своїми щітками і гуталіном на широкому тротуарі біля бару. Справи йшли пристойно, робота припала Насібові до душі, в барі обговорювались різні новини і найдрібніші міські події, а також звістки з-за кордону. Відвідувачі симпатизували Насібові, «людині порядній і роботящій», як любив висловлюватись суддя, всідаючись після обіду за один із столиків на
Все йшло добре до сьогоднішнього дня, коли божевільна Філомена виконала свою давню погрозу. Хто тепер готуватиме страви для бару і для нього? Нічого було й думати про те, щоб постійно користуватися послугами сестер Дос Рейс,— навряд чи вони погодяться, та й платити їм довелось би чимало, адже вони відомі здирниці. Слід сьогодні ж знайти куховарку, та ще до того ж справжню, бо інакше...
— Пароплавові, очевидно, доведеться скинути вантаж в море, аби знятися з мілини,— зауважив чоловік без піджака.— Він, мабуть, засів таки по-справжньому.
Насіб на мить забув про свої турботи й клопоти: машини на пароплаві працювали на всю потужність, але спроби знятися з мілини були даремні.
— Час уже покласти край цьому неподобству...— пролунав голос Доктора, що брав участь у суперечці.
— Ніхто до пуття не знає, хто він такий, цей Мундіньйо Фалкан,— як і раніше, м'яко говорив Амансіо Леал.
— Ніхто не знає? Ну, а я вам скажу, що він — саме той, кого потребує Ільєус.
Пароплав тремтів од напруги, кіль його терся об пісок, машини надсадно ревли, лоцман вигукував команди. На капітанському містку з'явився чоловік, ще молодий, гарно вдягнений. Затулившись рукою від сонця, він намагався знайти в натовпі тих, що зустрічали, своїх друзів.
— Он він... Мундіньйо! — вказав рукою Капітан.
— Де?
— Там, зверху...
Залунали вигуки:
— Мундіньйо! Мундіньйо!
Той почув, помахав рукою, зійшов трапом вниз, зник на якусь мить, потім, усміхаючись, став біля борту серед пасажирів. Склавши долоні рупором, гукнув:
— Інженер скоро приїде!
— Який інженер?
— З міністерства шляхів сполучення, обстежувати бухту. Важливі новини...
— Чули? Ну, що я вам казав?
З-за спини Мундіньйо Фалкана з'явилась незнайома жінка, блондинка у великому зеленому капелюшку. З усмішкою вона торкнулася до руки Мундіньйо.
— Оце жіночка, чорт забирай! Мундіньйо не любить гаяти часу даремно...
— Нічого собі! — погодився Ньо-Гало, хитнувши ствердно головою.
Пароплав різко нахилився, злякавши пасажирів,— блондинка навіть скрикнула,— і знявся з мілини; радісні вигуки залунали на березі і на палубі пароплава. Смаглявий, худорлявий чоловік, що стояв поряд з Мундіньйо із сигаретою в зубах, байдужим поглядом озирав все навколо. Експортер сказав йому щось, той розсміявся у відповідь.
— Цей Мундіньйо зух...— схвально зауважив полковник Рібейріньйо.
Пароплав загув голосно і заклично і рушив до причалу.
— Він денді, зовсім з іншого світу,— похмуро кинув полковник Амансіо Леал.
— Ходімо довідаємось, які новини привіз Мундіньйо,— запропонував Капітан.
— А я піду в пансіон, переодягнусь і вип'ю кави.— Мануел дас Онсас відкланявся.
— Я теж...— Амансіо Леал рушив за ним.
Друзі попрямували в порт, обговорюючи повідомлення Мундіньйо.
— Мабуть, йому
— Мундіньйо справді людина авторитетна.
— Ох і жінка! Апетитна, нічого не скажеш...— зітхнув полковник Рібейріньйо.
Коли вони підійшли до дебаркадера, пароплав маневрував, готуючись причалити. Пасажири, що їхали в Баїйю, Аракаж, Масейо, Ресіфе, поглядали на берег з нетерпінням. Мундіньйо Фалкан ступив на причал одним з перших і одразу потрапив у обійми друзів. Араб вітав його підкреслено люб'язно.
— Поправився...
— Помолодшав...
— В Ріо-де-Жанейро всі молодшають...
Блондинка — не така молода, як видавалось на відстані, проте ще вродливіша, вишукано одягнена і вміло підфарбована («Іноземна лялька»,— вирішив полковник Рібейріньйо) — і худий, немов скелет, чоловік зупинились неподалік в чеканні. Мундіньйо жартівливо відрекомендував їх, наслідуючи циркових закликалів:
— Принц Сандра, фокусник екстра-класу, і його дружина, танцівниця Анабела... їхні гастролі відбудуться в Ільєусі.
Чоловік, який гукав з пароплава про те, що якась жінка померла в страшних муках, обнімався тепер з родиною і розповідав сумні подробиці:
— Вона конала цілий місяць, бідолаха! Мені ніколи не доводилось бачити подібних страждань... Вона стогнала день і ніч так, що серце краялось на шматки.
Літня жінка заридала ще голосніше. Мундіньйо, актори, Капітан, Доктор, Насіб і фазендейро пішли до дебаркадера. Носильники несли чемодани. Анабела розкрила парасольку.
— Чи не запросите ви цю дівчину танцювати у вашому барі? — запитав у Насіба Фалкан.— У неї танець з покривалами, це справляє такий фурор...
Насіб звів очі до неба:
— В барі? Адже в мене не кіно і не кабаре... А ось куховарка мені зараз справді потрібна до зарізу.
Всі розсміялись. Капітан взяв Мундіньйо під лікоть:
— Як з інженером?
— В кінці місяця буде тут. Міністр дав мені гарантію.
Про сестер Дос Рейс і їхнє презепіо
Сестри Дос Рейс — огрядна Кінкіна і худорлява Флорзінья,— повертаючись з семигодинної меси, задріботіли швидше, побачивши Насіба, який чекав на них біля воріт будинку. Це були веселі бабусі; разом вони мали сто двадцять вісім років гарантованої, безперечної незайманості. Були вони близнятами, останніми представницями давньої ільєуської родини, що існувала ще до початку ери какао, тобто були нащадками тих, хто поступився місцем виходцям із Сержіпе, Сеари, арабам, італійцям, іспанцям. Власниці пристойного будинку на вулиці полковника Адамі, де вони мешкали — і придбати який, до речі, вперто намагалось чимало полковників,— а також трьох інших будинків на головному майдані, жили за рахунок орендної плати за ці будинки і на прибутки від продажу солодощів, якими торгувало вечорами негреня Туїска. Відомі кондитерки, чарівниці кухні, вони інколи брали замовлення на приготування сніданків і обідів для окремих родин. Проте прославились вони — і це стало окрасою міста — великим різдвяним презепіо, що споруджувалось щороку в одному з парадних залів їхнього голубого будинку. Вони працювали увесь рік, вирізуючи і наклеюючи на картон малюнки із журналів, щоб презепіо було ще більшим, ще багатшим, ще благочестивішим, ніж раніше.