Габрієла
Шрифт:
Ще в ті часи, коли він приїздив до батька на канікули в Ільєус, його називали Доктором — спершу дідусь і прислуга в будинку, а згодом і сусіди.
Друзі діда влаштували його на скромну посаду в державну установу, він покинув навчання і залишився в Ріо. На роботі в нього все йшло добре, але жив він бідно, бо не мав протекції, не вмів підлабузнюватись і принижуватись. Через тридцять років він пішов на пенсію і назавжди повернувся до Ільєуса, аби повністю присвятити себе «своїй праці» — монументальній розвідці про родину Авілів і минуле Ільєуса.
Ця книжка стала вже майже легендарною ще з тих часів, коли Доктор, будучи студентом, опублікував в одному столичному журналі, що виходив для обмеженого кола читачів і припинив своє існування після першого номера, славнозвісну статтю про амурні пригоди імператора Педро II під час його подорожі на північ країни з непорочною Офенізією, романтичною і анемічною представницею родини
Статтю молодого студента ніхто б не помітив, якби випадково не потрапила вона до рук письменника-мораліста, графа і члена Бразильської Академії наук. Затятий прихильник доброчинності і добропорядності монарха, граф сприйняв як особисту образу цю брудну «анархістську інсинуацію», що показувала «видатного і шановного діяча» в смішному становищі провінційного донжуана, безчесного гостя, котрий домагався прихильності порядної дівчини з родини, ощасливленої його відвідинами.
Вишуканою португальською мовою XVI століття граф вщент розбив хороброго студента, приписавши йому такі погляди і наміри, про які Пелопідас ніколи і гадки не мав.
Студент не склав зброї і відповів професору ще однією статтею, написаною не менш добірною португальською мовою з посилками на беззаперечні факти і в першу чергу на поезії Теодоро де Кастро. Стаття була досить аргументована і завдавала серйозної шкоди науковому авторитету графа, але журнал на той час перестав виходити, а газета, в якій граф нападав на Пелопідаса, відмовилась друкувати відповідь останнього і лише після довгих переговорів згодилась дати замітку на двадцять друкованих рядків в самісінькому кутку шпальти, де резюмувалась стаття Доктора, написана на вісімнадцяти сторінках. Але ще й сьогодні Доктор вихваляється своєю «гарячою полемікою» з членом Бразильської Академії наук, відомим у всій країні вченим.
— Моя друга стаття розбила його і змусила замовкнути...
В літописі культурного життя Ільєуса про цю полеміку згадується охоче і з гордістю, як про доказ високого інтелекту його синів. Вона займає почесне місце поряд з позитивним відгуком одного столичного журналу про оповідання Арі Сантоса — теперішнього президента товариства Руя Барбози, а також поряд з поезіями Теодоро де Кастро, про якого вже згадувалось.
Що ж стосується потаємного флірту імператора і Офенізії, то справа там, очевидно, закінчилась полум'яними поглядами, зітханнями і тихими клятвами. Мандрівник імператор познайомився з нею на святі в Баїйї і до нестями закохався в її чарівні очі. А коли взяти до уваги, що в будинку Авілів на Ладейре-до-Пелоуріньйо мешкав падре Ромуальдо, славнозвісний латиніст, то імператор не раз з'являвся там ніби щоб відвідати мудрого і вченого священика. На мальовничих балконах будинку імператор пристрасною латинню висловлював свої палкі почуття до прекрасної квітки з роду Авілів. Офенізія, стривожена розмовами няньок, ходила навколо зали, де мудрий чорнобородий імператор про щось дискутував з падре під шанобливим наглядом Луїса Антоніо Авіли, її брата і старшого в родині, котрий анічогісінько не розумів з розмови мудрих.
Офенізія після від'їзду закоханого імператора спробувала наполягти на переїзді родини до імператорського двору, але їй не вдалося зламати впертого опору Луїса Антоніо, охоронця дівочої і родинної честі.
Луїс Антоніо Авіла героїчно загинув під час війни з Парагваєм, в званні полковника, на полі бою, відступаючи із Лагуни. Він очолював загін людей, мобілізованих на його цукроварнях. Романтична Офенізія, так і зоставшись дівчиною, померла в маєткові Авілів від сухот і неподіленого кохання до бородатого імператора; а поет Теодоро Кастро, пристрасний і ніжний співець достоїнств Офенізії, вірші якого мали в свій час популярність, а тепер незаслужено забуті національними антологіями, помер від непробудної пиятики. Офенізії були присвячені його найкращі, найнатхненніші вірші, в яких він оспівував її ламку, хворобливу красу і пристрасно молив подарувати йому її неприступну любов. Вірші його дотепер декламуються ученицями монастирської школи на святах і вечірках.
Поет Теодоро Кастро, постать трагічна і яскрава, без сумніву, помер від тяжкої душевної травми — неподіленого кохання (хто може заперечити щось Доктору?) — через десять років після того, як з воріт повитого жалобою замку вивезли у білій домовині тіло Офенізії. Поет помер, а вірніше втопився, в дешевій на ті часи кашасі [18] із заводів Авіли.
Як бачите, Доктор мав досить цікавого матеріалу для своєї ще не виданої, але вже відомої книжки. Авіла — з цукроварнями і броварнями, з сотнями рабів; Авіла — із замком в Олівенсі і резиденцією на Ладейре-до-Пелоуріньйо в столиці штату; Авіла — із казковим апетитом Пантагрюеля; Авіла — з придворними коханками; Авіла — з прекрасними жінками і хоробрими чоловіками разом з юристом. Окрім Луїса Антоніо і Офенізії, до них і після них
18
Кашаса — бразильська горілка.
19
Кастро Алвес (1847—1871) — відомий прогресивний бразільський поет, що активно боровся за скасування рабства.
Занепад роду особливо посилився через Педро Авілу, рудобороду людину з шаленим темпераментом. Він залишив маєток (величезний особняк в Баїйї вже було продано), плантації, броварні (на той час теж віддані під заклад) і, покинувши родину в місті, втік з циганкою, неперевершеною красунею та, за свідченням дружини Педро, злою чарівницею. Про цього Педро Авілу кажуть, що під час вуличної бійки його вбив інший коханець циганки.
Все це становило частину того давнього минулого, що було забуте мешканцями Ільєуса. Після того як з'явилось какао,— життя тут почалося заново. Про минувшину не згадували. Цукроварні, броварні, плантації цукрової тростини і кави, легенди й історії тих років зникли безповоротно. Замість них зросли плантації какао і народились нові легенди та історії, в яких розповідалось про нещадну битву між людьми за землю. Сліпі співці славили по ярмарках найвіддаленіших районів країни імена й подвиги звитяжців какао, возвеличували славу Ільєуса. І лише Доктора тривожила минувшина роду Авілів, що, слід віддати належне об'єктивності земляків, не впливало на його авторитет, котрий з кожним роком все зростав серед мешканців міста. У цих грубих і жорстоких завойовників земель, малоосвічених і малограмотних естансьєро, була прямо-таки містична повага до знань і до вчених людей, які могли виступати в пресі, а також з промовами на зборах.
Що ж тоді й казати про людину такого розуму й ерудиції, котра здатна написати книгу, а може, вже й написала її? Адже стільки чуток поширювалось про книжку Доктора, так вихвалялась її якість, що більшість вважала книгу виданою багато років тому, а що це золотий фонд вітчизняної літератури, ніхто навіть не сумнівався.
Про те, як Насіб залишився без куховарки
Насіб прокинувся від настирливого стукоту в двері. Додому він повернувся вдосвіта,— після того, як бар зачинили, він ходив з Тоніко Бастосом і Ньо-Гало по різних кабаре, а потім доля закинула його до Марії Машадан, де й відбулася зустріч з Різолетою, молоденькою, трохи косоокою дівчиною з Аракажа.
— Хто там?
— Це я, сеньйоре Насібе. Я їду і хочу попрощатись.
В морі загув пароплав, очевидно, викликаючи лоцмана.
— Куди ж ти їдеш, Філомено?
Насіб підвівся, мимоволі прислухаючись до сирени, і подумав: «Мабуть, прийшла «Іта»». Помацав стрілки будильника, намагаючись визначити час. Тільки шоста. А він повернувся десь близько четвертої. Ну й жінка ж ця Різолета! Ніхто б не назвав її красунею, навіть косоока трохи, але ж вона знала свою справу! Гризнула його за вухо, а потім відсахнулась та як зарегоче... Що воно за ґедзь вкусив стару Філомену, з глузду з'їхала, чи що?
— ...В Агуа-Прету до сина. Житиму в нього.
— Ти що це вигадала, Філомено? Можна подумати, що ти збожеволіла!
Він розшукував ногами капці і ще напівсонний згадував про Різолету. Запах дешевих парфумів цієї жінки ще зберігався на його волохатих грудях. Босий, в довгій сорочці, він вийшов у коридор. Стара Філомена чекала на нього в залі, запнута новою хусткою і з парасолькою в руках. На підлозі стояла валіза і пакунок з іконами. Вона прислужувала Насібу з того дня, коли він купив бар, тобто десь понад чотири роки. Була вона зухвалою, буркотливою, але охайною, працьовитою, серйозною і дивовижно чесною жінкою. «Справжня перлина, коштовний самоцвіт»,— говорила про неї дона Армінда, коли мова заходила про служницю. Траплялося, що прокидалася вона в поганому настрої, і тоді все, що вдавалося від неї почути, зводилось до загрози виїхати в Агуа-Прету до сина, який кілька років тому придбав крамничку для торгівлі городиною. Розмови про цю поїздку вже стали звичними, і Насіб не зважав на них, приймаючи їх як дивацтва старої, котра жила в його будинку скоріше на правах родички, а не служниці.