Габрієла
Шрифт:
— Але ж вона зраджувала чоловікові,— обурилась Селестіна, ще зовсім юна дівчина, але вже з переконаннями старої діви.
— Якщо вибирати між любов'ю і смертю,— я віддаю перевагу любові...
— Ви також пишете вірші? — усміхнулася Малвіна.
— Я? Ні, сеньйорито, мені бракує поетичного хисту. Ось наш учитель — поет.
— А мені здалося... Ваші слова так нагадували вірші...
— Чудові слова,— підтримав її Жозуе.
Мундіньйо вперше звернув увагу на Малвіну. Гарна дівчина. Вона не відводила від нього очей, глибоких і таємничих.
— Ви так кажете тому, що ви самотній,— багатозначно зауважила Селестіна.
— А ви, сеньйорито, хіба не самотні?
Всі розсміялися, Мундіньйо попрощався. Малвіна провела його замріяним
— Ох, цей уже сеньйор Мундіньйо...— І, дивлячись, як експортер віддаляється в напрямку домівки, додала: — А він гарний...
Арі Санто, що друкувався під псевдонімом Аріосто у відділі хроніки «Діаріо де Ільєус», службовець експортної фірми і голова товариства імені Руя Барбози, нахилився над столиком у барі і зашепотів:
— Вона була гола-голісінька...
— Зовсім?
— Невже зовсім? — тоном ласуна перепитав Капітан.
— Як мати народила... На ній були лише чорні панчохи.
— Чорні? — Ньо-Гало був здивований.
— Чорні панчохи! — Капітан прицмокнув язиком.
— Це розпуста...— осудливо сказав Маурісіо Каїрес.
— А це, мабуть, красиво.— Араб Насіб, що стояв поруч, уявив собі роздягнену дону Сіньязінью в чорних панчохах і зітхнув.
Подробиці вбивства стали відомими пізніше з протоколів суду. Поза всяким сумнівом, обдарований дантист, Осмундо Піментел був столичним молодиком — він народився і виховувався в Баїйї; звідти, одержавши диплом, приїхав до Ільєуса кілька місяців тому. Його, як і багатьох інших, приваблювала слава багатого, квітучого краю. Влаштувався він добре. Найняв бунгало на набережній і обладнав у ньому зубний кабінет в кімнаті, що виходила вікнами на вулицю. Перехожі, таким чином, мали змогу бачити через широке вікно з десятої до дванадцятої години ранку і з третьої до шостої дня новеньке крісло японського виробництва, облямоване блискучим металом, а поряд з кріслом — елегантного дантиста в сніжно-білому халаті, заклопотаного своїм пацієнтом. Батько дав Осмундо гроші для обладнання кабінету, а також переказував першої пори гроші на витрати — він був у Баїйї відомим торговцем, мав крамницю на вулиці Чілі. Зубний кабінет було влаштовано в першій кімнаті, фазендейро ж знайшов дружину в спальні, на ній, як розповідав Арі і як підтверджували судові протоколи, були тільки «розпусні чорні панчохи». Що ж стосується Осмундо Піментела, то він був босий, без шкарпеток і взагалі без жодного іншого одягу, котрий прикривав би його горду, торжествуючу молодість. Фазендейро несхибною рукою вистрілив двічі в кожного з коханців. Стріляв він на диво влучно, натренувавшись у цій справі в перестрілках на нічних тривожних дорогах.
Бар був переповнений, Насіб хитався від утоми. Шіко Молеза і Біко Фіно бігали від столика до столика, обслуговуючи відвідувачів, і намагалися довідатися з розмов ще про якусь подробицю убивства. Негреня Туїска помагало їм, але було заклопотане: хто тепер оплатить йому тижневий рахунок за солодощі для дантиста, якому Туїска щоденно носив додому пиріг з кукурудзи і солодкої маніоки, а також маніоковий кускус? Інколи, окидаючи поглядом переповнене приміщення і бачачи, що солодощі і закуски з таці, присланої сестрами Дос Рейс, уже зникли, Насіб згадував недобрим словом стару Філомену. Треба ж було їй поїхати, залишивши його без куховарки саме в такий день, коли відбулося стільки подій! Переходячи від столика до столика, Насіб втручався в розмови, випивав з друзями, та все одно не міг з повним задоволенням обговорювати подробиці трагедії так, як йому цього хотілося і як, напевно, і було б, коли б не ця турбота про нову куховарку. Історії, подібні до цієї, де є все: і заборонене кохання, і смертельна помста, і такі соковиті деталі, як чорні панчохи,— трапляються не щодня. А він, немов навмисно, мусить незабаром рушати на пошуки куховарки серед біженців, що прибули на невільничий базар.
Шіко Молеза, непоправний ледацюга, розносячи пляшки і келихи, час від часу зупинявся послухати, що говорять.
Насіб
— Давай, давай жвавіше...
Шіко зупинявся біля столиків, адже йому кортіло довідатись про новини, узнати більше про чорні панчохи.
— Найтонші, мій любий, закордонні...— Арі Сантос повідомляв нові дані.— Таких в Ільєусі годі й шукати...
— Звичайно, він їх виписав із Баїйї. З батьківської крамниці.
— Оце так! — Полковник Мануел дас Онсас аж рота роззявив од здивування.— Чого тільки не трапляється на цьому світі...
— Коли увійшов Жезуїньйо, вони обіймали один одного і нічого не чули.
— А покоївка ж закричала, коли побачила Жезуїньйо...
— В такі хвилини нічого не чуєш...— сказав Капітан.
— Полковник молодчага, вчинив правосуддя...
Маурісіо, здавалось, уже готував промову для суду:
— Він зробив те, що зробив би кожний з нас за подібних обставин. Він вчинив, як порядна людина: не задля того він народився, щоб жити рогоносцем. Є лише один засіб позбутися рогів — він і скористався з нього.
Бесіда стала загальною, відвідувачі, що сиділи за різними столиками, гучно перемовлялися, але жоден голос в цій крикливій асамблеї, де зібралися відомі люди міста, не став на захист раптово розквітлого почуття Сіньязіньї, її бажань, які спали тридцять п'ять років і раптом, розбуджені вкрадливими словами дантиста, перетворилися в нестримну пристрасть. Її навіяли і ці вкрадливі слова, і хвилястий чуб, і проникаючі в душу сумні очі, схожі на очі пронизаного стрілами святого Себастьяна в головному вівтарі невеличкої церкви неподалік від бару. Арі Сантос, що бував разом з дантистом на літературних зібраннях товариства Руя Барбози, де для обраної аудитори недільними ранками декламувалися поезії, розповідав, як все починалося. Спершу Сіньязінья помітила і повірила, що Осмундо схожий на святого Себастьяна, якому вона молилася, казала, що в дантиста такі ж очі.
— А все це тому, що вона занадто часто відвідувала церкву ... — зауважив Ньо-Гало, переконаний безбожник.
— Так, таки так...— погодився полковник Рібейріньо. — Заміжня жінка і кроку не може ступити без падре...
Йому треба було запломбувати ще три зуба, тому він з таким сумом пригадував приємний голос дантиста під шум японської бормашини, його приповідки і образні порівняння, схожі на вірші...
— В ньому пульсувала поетична жилка,— промовив Доктор.— Якось він продекламував мені кілька чудових сонетів. Блискучі рими, достойні Олаво Білака [49] .
49
Олаво Білак — Олаво Браз Мартінс дос Гімараенс Білак (1865—1918), відомий бразильський поет, прозаїк і оратор.
Такий не схожий на суворого і похмурого чоловіка, старшого від Сіньязіньї десь років на двадцять, дантист був молодший від неї на дванадцять років! А ці благальні очі святого Себастьяна?.. Боже ти мій! Яка б жінка не піддалась спокусі, а особливо жінка в розквіті сил, та ще й при старому чоловікові, котрий більшість часу проводить на плантації; котрому вона вже набридла, і він бігає слідом за всіма молоденькими мулатками на фазенді; при чоловікові черствому, грубому в поводженні, а особливо, коли в цієї жінки немає дітей, про яких би вона мала піклуватися! Ну як їй було вистояти?
— Не захищайте ви цю безсоромницю, любий сеньйоре Арі Сантос...— перебив його Маурісіо Каїрес.— Цнотлива жінка — це неприступна фортеця.
— Кров...— похмуро мовив Доктор, немовби на нього ліг тягар вічного прокляття.— Кров роду Авілів, кров Офенізії...
— І ви вважаєте, що виною всьому спадковість... Порівнюєте платонічне кохання, яке не пішло далі поглядів і не мало жодних наслідків, з цією брудною оргією. Порівнюєте невинну, благородну дівчину з цією розпусницею, а нашого мудрого, добропорядного імператора з цим розпутним дантистом...