Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Угу. Аякже, - знову повторив Геґрід.
Щось дивно хлюпнуло і друзі озирнулися. Герміона верескнула, а Рон зіскочив зі стільця й відбіг якнайдалі від великої діжки, що стояла в кутку, і яку вони щойно помітили. Там було повно якихось личинок завдовжки сантиметрів по тридцять-білих, слизьких і в'юнких.
– Що то таке, Геґріде?
– запитав Гаррі, намагаючись продемонструвати не відразу, а цікавість, та кам'янисте печиво усе ж таки відклав.
– Та то велетенські черви, - пояснив Геґрід.
– І що з них виросте?… -
– Та ніц з них не виросте, - сказав Геґрід.
– То харчі для Араґоґа.
І він несподівано розридався.
– Геґріде!
– Герміона зірвалася з місця, оббігла навколо стола, старанно обминаючи діжку з личинками, і обняла його за тремтячі плечі.
– Се… він…-давився Геґрід слізьми, що лилися з його чорних, мов жучки, очей, і витирав лице фартухом.
– Се… Араґоґ… гадаю, же він си вмирає… він улітку занедужав, і йому не стає ліпше… не знаю, що мені роботи, коли він… коли він… ми так довго були разом…
Герміона поплескала Геґріда по плечі, не знаючи, що й казати. Гаррі знав, що вона відчуває. Знав, що Геґрід міг подарувати злому дракончикові іграшкового ведмедика, бачив, як Геґрід лагідно щось наспівував велетенським, оздобленим присосками й жалами, скорпіонам, або вмовляв бути чемним свого дратівливого брата-велета. Незбагненна була його любов до різних потвор, але це захоплення було найдавніше: Араґоґ, величезний павук, що вмів говорити й мешкав у глибині Забороненого лісу. Чотири роки тому Гаррі з Роном ледве від нього врятувалися.
– Чи ми можемо… чи ми можемо якось допомогти?
– запитала Герміона, незважаючи на шалені Ронові гримаси та відчайдушне хитання головою.
– Не знаю, Герміоно, -давився потоками сліз Геґрід.
– Видиш, їхнє плем'я… Араґоґова родина… вони стали якісь чудернацькі, коли він занедужав… троха неспокійні…
– Ага, ми це теж помічали, - пробурмотів собі під ніс Рон.
– … си не думаю, що комусь, окрім мене, безпечно бувати біля їхнього поселення, - Геґрід гучно висякався у фартух і підвів голову.
– Але дякую за пропозицію, Герміоно… це так файно з твого боку…
Після цього атмосфера в кімнаті значно потеплішала, і хоч ні Гаррі, ні Рон не виявляли бажання йти годувати гігантського смертоносного павука велетенськими червами, Геґрід, здається, вже не сумнівався, що вони залюбки це зробили б, і знову став самим собою.
– Йой, я завше знав, як тяжко буде втиснути мої уроки у ваші розклади, - похмуро сказав він, доливаючи їм чаю.
– Навіть якби ви звернулися по часовороти…
– Це б не допомогло, - заперечила Герміона.
– Ми розтрощили увесь запас міністерських часоворотів, коли були там влітку. Про це писали в «Щоденному віщуні».
– А-а, ну то файно, - зітхнув Геґрід.
– То ви ніц не могли вдіяти… Вибачайте, що я… знаєте, як то воно… я си зажурив Араґоґом… і ще я думав, от якби ж то вас учила професорка Граблі-Планка…
Тут уже всі троє друзів категорично й лицемірно заявили,
– Я вмираю з голоду, - сказав Гаррі, коли Геґрід зачинив двері, і вони поспішили по темній безлюдній території до школи. Від спроб розгризти кам'яне печиво Гаррі відмовився, коли в роті загрозливо затріщав кутній зуб.
– А ще я повинен увечері відбувати покарання в Снейпа, і на вечерю маю дуже мало часу…
Коли вони зайшли до замку, то помітили Кормака Маклаґена, що зібрався пройти у Велику залу. Хлопець потрапив у двері аж з другої спроби; за першим разом просто зрикошетив від одвірка. Рон зловтішно засміявся й зайшов услід за ним до зали, а от Гаррі схопив Герміону за руку й затримав.
– Що?-наче виправдовуючись, спитала Герміона.
– Якщо хочеш знати, - тихенько сказав Гаррі, - Маклаґена, здається, справді хтось приголомшив. А ти, до речі, сиділа якраз навпроти нього.
Герміона почервоніла.
– Ой, ну добре, це я зробила, - зізналася пошепки вона.
– Але чув би ти, що він говорив про Рона й Джіні! Та й узагалі, характер у нього паскудний; ти ж бачив, як він зреагував на те, що його не взяли в команду… тобі такі гравці не потрібні.
– Так, -погодився Гаррі.
– І справді не потрібні. Але ж хіба це чесно, Герміоно? Ти ж староста!
– Ой, не діставай,-огризнулася вона, а Гаррі засміявся.
– Що ви там робите?
– підозріло запитав Рон, визираючи з-за дверей Великої зали.
– Нічого.
– одночасно відповіли Гаррі й Герміона І поквапилися вслід за Роном. Гаррі аж у животі закрутило від запаху смаженого м'яса, та не встигли вони ступити й трьох кроків до ґрифіндорського столу, як дорогу їм заступив професор Слизоріг.
– Гаррі, Гаррі, саме тебе я й хотів побачити!
– весело загудів він, підкручуючи кінчики моржових вусів і випинаючи величезне черево.
– Я сподівався зловити тебе перед вечерею! Що ти скажеш на те, щоб перекусити в моїй кімнаті? У нас там маленьке святечко-так, збираються майбутні зірки. Прийдуть Маклаґен, Забіні й чарівна Мелінда Бобин… не знаю, чи ти з нею знайомий? Ь родині належить велика мережа аптек… а ще, зрозуміло, я щиро сподіваюся, що панна Ґрейнджер теж виявить мені ласку своєю присутністю.
На цих словах Слизоріг легенько вклонився Герміоні. Було таке враження, що Рона взагалі біля них немає; Слизоріг на нього й не глянув.
– Я не зможу прийти, пане професоре, - відразу відмовився Гаррі.
– Мушу відбувати покарання в професора Снейпа.
– Ой, лихо!
– комічно скривився Слизоріг.
– Лихо-лишенько, а я ж на тебе, Гаррі, розраховував! Словом, доведеться поговорити з Северусом і пояснити ситуацію; я впевнений, що переконаю його відкласти твоє покарання. Отож чекаю вас якнайшвидше!