Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– Нікуди ми не підемо, - заперечив Гаррі.
– Нам треба потрапити в Гоґвортс.

– Не мели дурниць, хлопче, - пирхнув Еберфорс.

– Ми мусимо, - повторив Гаррі.

– Ви мусите, - сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, - звідси зникнути, і то якомога далі.

– Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор... тобто ваш брат... хотів, щоб ми...

Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.

–

Мій брат Албус багато чого хотів, - проказав Еберфорс, - але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.

– Ви не розумієте, - знову повторив Гаррі.

– Та невже?
– тихо перепитав Еберфорс.
– Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?

– Я не це мав на увазі, - сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина.
– Просто... він доручив мені одну роботу.

– Он як?
– спокійно проказав Еберфорс.
– Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?

Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.

– Я... вона нелегка, ні, - зізнався Гаррі.
– Але я мушу...

– «Мусиш»? Чого це ти «мусиш»? Він же помер, чи ні?
– грубо запитав Еберфорс.
– Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!

– Я не можу.

– Чому?

– Я...
– Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ.
– Ви ж теж боретеся, ви член Ордену Фенікса...

– Був, - відповів Еберфорс.
– Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою.
– Він показав великим пальцем на Рона й Герміону.
– Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.

– Нікуди я не піду, - вперто повторив Гаррі.
– Я мушу виконати цю роботу...

– Доручи її комусь іншому!

– Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все пояснив...

– Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?

Гаррі дуже хотів би сказати «так», але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.

– Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса... це виходило природно.

Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.

– Містере Дамблдор, - боязко звернулася Герміона, - це ваша сестра? Аріана?

– Так, - зронив Еберфорс.
– Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася

Герміона.

– Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, - втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.

– Старий телепень, - буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду.
– Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.

Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом - таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.

– Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, - сказала Герміона тихим голосом.

– Та невже?
– перепитав Еберфорс.
– Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.

– Що ви маєте на увазі?
– ледь чутно запитала Герміона.

– Не має значення, - відмахнувся Еберфорс.

– Це дуже серйозне звинувачення!
– не вгавала Герміона.
– Ви що... ви говорите про сестру?

Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.

– Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала - підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм показати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила - але їх трохи занесло.

У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав - височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.

– Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.

– Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, - вів далі Еберфорс, - і суворо їх покарав. Його за це ув’язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.