Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– ...бо дівчата вирішили, що непогано зрідка митися, - додала Лаванда Браун, яку Гаррі досі не помічав. Він ще раз уважно подивився на присутніх і впізнав чимало знайомих облич. Тут були обидві близнючки Патіл, а також Террі Бут, Ерні Макмілан, Ентоні Ґольдштейн і Майкл Корнер.

– Розкажіть, що ви замислили, - сказав Ерні, - бо тут уже ходило стільки чуток! Ми про вас дізнаємося з «Поттерварти».
– Він показав на радіо.
– Ви ж не вдиралися в «Ґрінґотс»?

– Вдиралися!
– вигукнув Невіл.
–

І про дракона теж правда!

Хтось заплескав у долоні, а хтось захоплено зойкнув. Рон жартівливо вклонився.

– А що ви там шукали?
– очікувально запитав Шеймус.

Перш ніж Рон чи Герміона встигли кинути якесь зустрічне запитання, щоб уникнути прямої відповіді, Гаррі раптом відчув жахливий, нелюдський біль у шрамі-блискавці. Він різко відвернувся від усіх заінтригованих і захоплених облич, кімната на вимогу щезла, і він опинився у зруйнованій кам’яній хатині, під ногами валялися зогнилі, видерті з підлоги дошки, викопана з землі золота коробка лежала біля вилому відкрита й порожня, а Волдемортів дикий вереск розривав голову.

Неймовірним зусиллям він вирвався з Волдемортової свідомості й, захитавшись, отямився в кімнаті на вимогу. Піт заливав обличчя, під руку його підтримував Рон.

– Що з тобою, Гаррі?
– допитувався Невіл.
– Хочеш сісти? Мабуть, дуже втомився?..

– Ні, - заперечив Гаррі. Він подивився на Рона й Герміону, самими очима намагаючись дати їм зрозуміти, що Волдеморт щойно виявив пропажу одного свого горокракса. Часу лишалося все менше. Якщо Волдеморт зараз вирішить податися у Гоґвортс, то вони нічого не встигнуть.

– Нам треба йти, - сказав він, і з виразів облич обох друзів побачив, що вони все зрозуміли.

– То що ти задумав, Гаррі?
– запитав Шеймус.
– Які в тебе плани?

– Плани?
– перепитав Гаррі. Він зібрав усю волю в кулак, щоб не піддатися знову Волдемортовому безумству. Шрам болів.
– Ну, ми просто... Рон, Герміона, я... нам треба дещо зробити, а тоді ми звідси зникнемо.

Ніхто вже не сміявся й не вигукував захоплено. Невіл розгубився.

– Як це «зникнете»?

– Ми прибули ненадовго, - Гаррі розтирав шрам, щоб притлумити біль.
– Ми повинні зробити щось важливе...

– І що ж це?

– Я... я не можу вам сказати.

Усі забурмотіли, а Невіл насупив брови.

– Чому не можеш сказати? Ще щось пов’язане з Відомо-Ким?

– Ну, так...

– То ми вам допоможемо.

Інші воїни Дамблдорової армії закивали головами - хто з ентузіазмом, а хто урочисто. Дехто аж з місць позіскакував, щоб продемонструвати свою готовність до негайних дій.

– Ви не розумієте, - за останні кілька годин Гаррі, здається, вже не раз повторював цю фразу.
– Ми... ми вам не можемо сказати. Ми це повинні зробити... самі.

– Чому?
– не вгавав Невіл.

– Бо...
– відчайдушно прагнучи почати

пошуки останнього горокракса, чи хоч би обговорити з Роном і Герміоною наодинці, з чого ті пошуки починати, Гаррі ніяк не міг зібратися з думками. Шрам смикало.
– Дамблдор доручив нам трьом виконати одну роботу, - пояснив він, обережно добираючи слова, - і ми не повинні нікому казати... це умова, тобто він хотів, щоб це зробили тільки ми, ми втрьох.

– Але ж це його армія, - наполягав Невіл.
– Дамблдорова армія. Ми були тут, ми не давали їй розпастися, поки ви десь пропадали...

– Старий, це був не курорт, - зауважив Рон.

– Я такого й не казав, але я не розумію, чому ви нам не довіряєте. Усі присутні в цій кімнаті чинили опір, і всі опинилися тут, бо на них полювали Керроу. Усі присутні довели свою вірність Дамблдорові... і вірність тобі.

– Послухайте, - почав Гаррі, сам не знаючи, що казати, та це вже не мало особливого значення, бо за спиною в нього щойно відчинилися двері тунелю.

– Ми отримали твою звістку, Невіле! Гаррі, Роне, Герміоно! Привіт вам! Ми так і думали, що ви тут!

Це були Луна й Дін. Шеймус задоволено загорлав і побіг обніматися зі своїм найкращим другом.

– Салют усім!
– радісно привіталася Луна.
– Ой, як гарно знов до вас повернутися!

– Луно, - розгубився Гаррі, - а ти чого тут? Як ти?..

– Я їй повідомив, - пояснив Невіл, показуючи фальшивий ґалеон.
– Я обіцяв їй і Джіні, що дам їм знак, якщо ти тут з’явишся. Ми всі думали, що твоє повернення означатиме революцію. Що ми повстанемо проти Снейпа і тих Керроу.

– Звичайно, інакше й бути не може, - весело підтримала його Луна.
– Правда ж, Гаррі? Ми починаємо боротьбу, щоб вигнати їх з Гоґвортсу?

– Послухайте, - Гаррі вже охоплювала паніка, - нам дуже прикро, але ми повернулися не для цього. Ми повинні щось зробити, а тоді...

– То ви просто покинете нас серед усього цього?
– не вірив Майкл Корнер.

– Ні!
– заперечив Рон.
– Ми це робимо заради вас усіх, бо йдеться про те, щоб позбутися Відомо-Кого...

– Тоді дозвольте вам допомогти!
– сердито сказав Невіл.
– Ми теж хочемо взяти в цьому участь!

За їхніми спинами знову почувся шум, і Гаррі озирнувся. Серце його ледь не вискочило з грудей. З отвору в стіні вилазила Джіні, а за нею Фред, Джордж і Лі Джордан. Джіні подарувала Гаррі осяйну усмішку. Він зовсім забув чи ще й не усвідомив по-справжньому, яка вона гарна. І водночас він менше за все в житті хотів бачити її тут.

– Еберфорс уже психує - повідомив Фред, піднімаючи руку у відповідь на вітальні вигуки.
– Він хоче виспатись, а його шинок перетворився на вокзал.

Гаррі аж рота роззявив. Зразу за Лі Джорданом з тунелю вибралася колишня симпатія Гаррі, Чо Чанґ. Вона всміхнулася.